Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Він був ніжний навіть щодо туфель, які вона йому зігріла, і, взувши їх, з насолодою простяг ноги на ґрати каміна.

— Іноді прямо не віриться, — повторив Тредльс. — А наші забавки! Боже мій, вони не пов'язані з великими витратами, а все ж таки чудові. Коли ми сидимо тут удома ввечері та замкнемо зовнішні двері, і спустимо ці завіси — вона сама їх зробила — то хіба може бути десь затишніше місце? Коли погода хороша і ми підемо погуляти ввечері, то вулиці так і струмлять під нами від радості! Ми зазираємо в блискучі вітрини ювелірних крамниць; і я показую Софі, якого саме із зміїв з діамантовими очима подарував би я їй, коли б міг купити; а Софі показує мені, який золотий механічний годинник з емаллю і коштовним камінням придбала б вона для мене, коли б могла; і ми обираємо срібні ложки і виделки для м'яса та для риби, ножі для масла, щипці для цукру і все, що ми придбали б, якби могли; і, слово честі, йдемо ми звідти, ніби справді все це купили! Потім, коли ми йдемо через пишні майдани, то обираємо якийсь великий будинок і міркуємо, що непогано буде винайняти його, коли мене зроб­лять суддею. І ми розподіляємо його — оця кімната нам, оці кімнати для дівчат, і так далі, аж доки, нарешті, на спільне задоволення не вирішуємо, що це може трапитись або не трапитись, зважаючи на обставини. Іноді ми йдемо за півціни на галерею театру, де, на мою думку, навіть за саме повітря не шкода грошей, і тішимося від усієї душі. Софі вірить кожному слову в п'єсі, і я також. А йдучи додому, іноді купимо собі чогось смачного у кондитера, або маленького омара в рибній крамниці, приносимо додому, влаштовуємо розкішну вечерю і розмовляємо собі про те, що бачили. Ну а відома річ, Копперфілде, що якби я був лорд-канцлером, то ми собі цього не могли б дозволити.

«Ким би ти не був, мій любий Тредльсе, — подумав я, — ти зав­жди дозволятимеш собі відрадні і милі речі».

— Між іншим, — сказав я вголос, — мабуть, тепер ти зовсім не малюєш скелетів?

— Та як тобі сказати, — відповів Тредльс, сміючись і червоніючи, — я не можу рішуче довести протилежне, мій любий Копперфілде, бо ще нещодавно, сидячи на одній з задніх лав у цивільному суді і бавлячись пером, я надумав перевірити, чи зберіг це вміння. І я боюся, що таки лишився скелет... у перуці... на краю стола в цій вельмишановній установі!

Коли ми обидва насміялися досхочу, Тредльс раптом глянув на вогонь каміна і промовив, ніби все прощаючи:

— Старий Крікль!..

— У мене тут є лист від цього старого... мерзотника, — сказав я. Ніколи не бував я менше схильний пробачити йому побої, що їх зазнав від нього Тредльс, як саме в ті хвилини, коли бачив, що Тредльс сам ладен пробачити йому.

— Від нашого директора Крікля? — вигукнув Тредльс. — Та ні!

— Він також перебуває в числі тих осіб, яких приваблює тепер моя квітуча слава й успіх, — сказав я, розбираючи листи, — і які раптом усвідомлюють, що зав­жди були дуже прихильні до мене. Він тепер уже не директор. Він залишив школу і зробився районним суддею в Мідльсексі.

Я думав, що Тредльс здивується, почувши таку новину, але він зовсім не здивувався.

— Як ти гадаєш, яким чином Крікль спромігся зайняти пост судді у Мідльсексі? — спитав я.

— О боже мій! — відповів Тредльс. — Нелегко буде відповісти на це запитання. Можливо, він голосував за когось або позичив гроші комусь, або купив щось для когось, або іншу послугу зробив комусь, а може, вигідно продав щось для когось, який знав когось, хто умовив губернатора провінції призначити його на цю посаду.

— У будь-якому разі, він на посаді, — зазначив я. — І він пише мені, що буде щасливий показати мені єдино правильну систему тюремної дисципліни, єдино правильний шлях, що ним можна довести злочинців до щиросердого і незмінного каяття... система ця, як тобі відомо, полягає в самотньому ув'язненні. Що ти на це скажеш?

— Про систему? — спитав Тредльс, набираючи поважного вигляду.

— Ні. Про те, щоб я прийняв запрошення і взяв би тебе з собою?

— Я не заперечую, — сказав Тредльс.

— Тоді я так йому і напишу. Ти пригадуєш (не кажучи вже про поводження з нами), як цей самий Крікль вигнав за двері свого власного сина і як мучив свою дружину і дочку?

— Чудово пам'ятаю, — сказав Тредльс.

— І все ж таки, коли прочитаєш його листа, то побачиш, що він найніжніше ставиться до в'язнів, засуджених за всі можливі і неможливі бридкі вчинки. Крім цих людей, його любов, здається, ні на кого більше не поширюється.

Тредльс знизав плечима і зовсім не здивувався. Та я й не чекав, щоб він дивувався, бо й сам частенько в житті зустрічав такі карикатури. Ми умовилися про час нашого візиту, і я того ж вечора написав містерові Кріклю.

У призначений день — здається, це було вже на другий день, а втім, це байдуже — ми з Тредльсом вирушили до в'язниці, що перебувала під владою і опікою містера Крікля. То була величезна міцна будівля, споруджена з чималенькими витратами. Коли ми наближалися до воріт, я не міг утриматися від думки, який галас зчинився б у країні, якби якийсь божевільний запропонував витратити половину грошей, що їх коштувала тюрма, на збудування технічної школи для молоді або на притулок для заслужених старих працівників.

У конторі, яка могла б правити за перший поверх вавилонської вежі — так масивно була вона збудована — нас відрекомендували колишньому нашому директорові, якого оточували два чи три заклопотані клерки і кілька відві­дувачів; він прийняв мене, наче людина, що в минулі роки виховувала мій розум і серце й завжди ніжно любила мене. Коли я відрекомендував Тредльса, містер Крікль таким самим чином, хоч і слабшою мірою, висловив, що він зав­жди був керівником, вихователем і другом Тредльса. Наш вельмишановний учитель чимало постарів, і зовнішній його вигляд не поліпшився. Обличчя його було таке ж вогняно-червоне, хіба що маленькі очі ще глибше запали. Рідкі, на вигляд вогкуваті, сиві патли, що з ними зав­жди були пов'язані в мене спогади про нього, майже зовсім зникли; і товсті жили на його лисій голові від цього зовсім не здавалися приємнішими.

Після досить тривалої розмови з цими джентльменами, з якої слід було зробити висновок, що, по щирості, нічого в світі не заслуговувало такої прискіпливої уваги, як найвищий добробут в'язнів, і що поза тюремними дверима на всій землі зовсім нічого робити, ми почали наш огляд. Був тоді саме обідній