Читати книгу - "Вибрані твори"

— Мало радості. Фашисти впень вирізають наші родини і села. Партизани діла просять.

— Дуже просять? — виключив радіо, що саме передавало марші.

— Дуже.

— От за це й спасибі… А ти кажеш: нерадісні вісті привіз.

Іван Васильович усміхнувся, а Дмитро ще дужче нахмурився.

Сонячний промінь із крихітного віконця якраз упав хитким промінням на злам Бугу, до якого притулився районний центр, обведений червоними стрілами.

Тільки Дмитро з цікавістю нахилився над картою, як тихо заговорив Кошовий:

— На велике діло викликано вас, товариші. Наша розвідка доповіла, що в районному центрі зараз скупчилось до восьмисот фашистів. Крім того, в будинку відпочинку зібралося нагулювати жир шістдесят офіцерів. Є відомості, що ця чорна сила із поліцією буде кинута на придушення партизанського руху. Штаб нашого з'єднання вирішив першим напасти на ворогів.

— Це діло, — схвально кивнув головою Дмитро і вже не зводив очей з Івана Васильовича, ловлячи кожне слово і зразу ж розмірковуючи, як перетворити його в життя.

Іван Васильович коротко розказав план операції, а потім поставив завдання перед загоном Горицвіта:

— Тобі, командире, прийдеться взяти під контроль дороги, що ведуть до міста. І не пускати туди нікого. Затримувати всіх підозрілих, знищувати ворогів народу. Коли ж почнеться наступ — твоє місце отут, — показав на карті. — Завтрашньої ночі твій загін повинен осідлати правобережні дороги.

— Єсть, осідлати правобережні дороги, — підвівся з-за столу.

Посиділи біля карти, обмірковуючи план нападу.

— До операції в тебе ніяких зауважень не буде? — запитав Іван Васильович Дмитра.

— Зауважень? — перепитав по звичці, виграючи час для сформування думки. Поволі підбирались перші слова, а очі охоплювали знайому побузьку місцевість.

— Будуть. Коли ми переріжемо шляхи, то села, що лежать далеко від міста, цілком перейдуть у наші руки. Неодмінно треба зразу ж повести агітацію, щоб всі селяни, хто має зброю, пішли бити фашистів. Немало таких знайдеться. Вогнем дише народ на ворога. Ми ж матимемо дві вигоди: швидше з поганню розправимося і людей навчимо боротися за своє право. Зброєю навчимо.

— Вірно, командире, — підтримав Дмитра секретар партбюро і звернувся до Тура. — Вам керувати цією важливою агітмасовою роботою. Від штабу сьогодні ж пришлю на допомогу партійних працівників. Зводьте на ноги людей. Кріпко зводьте, щоб цей перший великий бій ми виграли малою кров'ю.

— Будемо працювати, — коротко відповів Тур.

— Ну, ні пуху ні пера, — попрощався Іван Васильович. — Чогось сумовитий ти, Дмитре Тимофійовичу.

— Така вже вдача, — стримано відповів, не бажаючи розповідати про своє горе.

— Да, кров у тебе не дуже весела, — погодився. — Бувай здоровий, друже.

І від цього вперше сказаного «друже» стало тепліше на душі у Дмитра, а в уяві водночас поволі окреслювався план нападу на район, і він уже бачив початок бою біля самого Бугу.

— Бувайте здорові, Іване Васильовичу, — і, пригинаючись, швидко вийшов із землянки.

— О, ледве не забувся! Почекай, командире! — гукнув навздогін Іван Васильович і поквапно підійшов до Дмитра. — Скажи, що тепер твій Андрій робить?

— Навіть не знаю, Іване Васильовичу, де він.

— Як не знаєш?

— Просто, — і розповів усе про сім'ю.

— Чого ж ти навіть не обмовився?

— Для чого?

— Як для чого? Думаєш, нам нема діла до твоєї родини?

Уже може б розшукали досі. Ти, певне, не знаєш, що твій син помагає партизанам?

— Ні, не знаю, — здивовано подивився на Івана Васильовича. — Що ж він робить?

— Та… — махнув рукою, очевидно, не бажаючи говорити, а потім передумав і додав: — Дорогу їм вказував.

— Ну, це не велика допомога.

— А ти хотів, щоб він дороги мінував, машини підривав? — усміхнувся, збираючи біля очей пучки променистих зморщок.

Надвечірнє сонце розсипало по лісу золоте колосся, тремтіло на стовбурах; по яругах співали струмки, а ліворуч, на грубо обтесаному столі, два бійці розбирали ручний кулемет, що вперся в дерево куцими сталевими ніжками, і притишеними голосами добре виводили пісню:

За братами за хоробрими

Із побузьких берегів

Поставали партизани

Та й пішли на ворогів.

XІV

Партизани перетинали дороги в найзручніших місцях і для нападу, і для оборони: в лісах, понад ярами, в заболочених низинах, що заросли вільховими чагарниками, сріблястою осичиною, верболозом. Кіннотники із штабного взводу підтримували зв'язок поміж окремими партизанськими групами; підривники замінували головні проїзди, а решта партизанів всюди перерізала телефонний зв'язок. Громили поліційні участки та кущі, піднімали населення на збройну боротьбу.

Погожого темного вечора Дмитро приїхав у село Супрунівку. Здалека помлів на майдані вогонь і на відблиск багаття направив коня. Освітлений хистким промінням, на колодах стояв дід Хмара з агітатором, присланим із штабу з'єднання. Міцний голос діда розлягався над натовпом гудінням великого дзвону:

— А в кого нема рушниці, знаходь дробовик! А нема дробовика, точи ножа. І ніж пригодиться. Бо що то може бути за чоловік, що ні одного свого ворога не вбив! Доля в бою завойовується. Хочеш жити — фашиста убий! Хочеш, щоб діти твої жили, — фашиста убий! Хочеш, щоб у тебе добро, щастя було, — знову ж таки його, гадюку, тричі убий! І скільки житимеш, стільки дякуватимуть тобі люди.

— Товаришу командире! — молодцювате підскочив Пантелій Жолудь, витягаючись в струнку, по-військовому. — Партизани вашого загону проводять мирну бесіду з громадянами села Супрунівка. Фашисти тут розгромлені ще дві години назад, — і, лунко вдаривши закаблуками, відступив на крок. Хай, мовляв, усі бачать, який порядок у загоні.

— Дмитре Тимофійовичу, скажіть людям слово, — вітаючись, підійшов дід Хмара.

Зіскочив з коня, розминаючи ноги і мружачись на ясне сяйво.

— Кращого, ніж ви сказали, нічого не вигадаєш, — осміхнувся Хмарі.

— Хай люди на командира подивляться. Це перед боєм важливо, — притишено промовив, обдаючи Дмитра м'якою сивиною бороди. І Дмитро підійшов ближче до людей та багаття.

— Добрий вечір, люди добрі! — стримано поздоровкався, почуваючи знайоме хвилювання, що водночас холодило і розігрівало все його напружене тіло.

— Добрий вечір, — багатьма голосами відповіла темрява, і пошепки пішло гуляти: «Командир приїхав… Ніби із наших країв… Та це ж Горицвіт Дмитро… Бригадир!»

Повітря пахло розквітлими садами, молодими пріснуватими травами, зігрітою землею; біля них сумовито повівала гіркуватим настоєм підіпріла кора недавно зрубаного дерева. Якийсь час вдивляючись в незнайомі обличчя, освітлені мінливим сяйвом, він до болю відчув усе горе і лихоліття, що нависло над кожним хліборобом, над його дітьми, над усією землею. І захотілося знайти таке слово, щоб кожному дійшло до душі, упало важким живим зерном.

Так, інакшої думки ні в кого не могло бути, хто був чесним громадянином свого краю: убий ворога, задуши його, втопи, що хочеш зроби, а зведи із землі. Тільки ту саму думку інакше можна було донести до кожного серця.