Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Вражений, він заточився і впав на залізничний насип. Але тут же зірвався на рівні ноги і, відступивши на крок чи два, щоб збільшити відстань між ними, дивився на свого переслідувача, важко і часто дихаючи.

Він почув крик... знову крик... побачив, як налите мстивістю обличчя неначе блідне і повниться жахом... відчув, як двигтить земля... миттю збагнув - воно надлітає... зойкнув... озирнувся... вздрів коло себе два червоних ока, тьмяних і розмитих у денному світлі... був збитий з ніг, підхоплений і кинутий жужмом на зубасті жорна, що мололи його й мололи, одривали кінцівку по кінцівці і, злизнувши огненним язиком струмину його життя, жбурнули в повітря понівечені останки.

Коли упізнаний ним подорожній прийшов до пам’яті, то побачив здаля, як четверо робітників несуть на дошці щось накрите, важке й нерухоме, а інші відганяють кількох собак, що нюшили колію, і притрушують кров жменею попелу.

У мічмана життя бурлило. Містер Тутс і Сюзанна на решті прибули. Молодичка, мов навіжена, погнала нагору, а містер Тутс із Курчам пішли до вітальні.

- О, моя рідна, гарна, люба, мила міс Фло! - вигукнула Заводійка, влітаючи у кімнату - Хто б думав, що до цього дійде і що я побачу вас тут, моє рідне, кохане серденько, де нема кому доглянути вас, бо й дому рідного у вас нема, але тепер я вже ніколи, ніколи не піду від вас, міс Флой, бо хоч я, може, й не обросла мохом, 75 але я й не перекотикамінь, і серце в мене не камінне, бо інакше воно б не рвалося, як рветься зараз, люба моя, любісінька міс!

Виливаючи ці слова без щонайменшого натяку на будь-які розділові знаки, міс Ніппер стояла навколішках коло своєї панночки й міцно стискала її в обіймах.

- Ой кохана моя,- волала Сюзанна,- я знаю, як усе було, я все-все знаю, моя горличко, і мені просто дух забиває!

- Сюзанно, люба, добра моя Сюзанно! - мовила Флоренс.

- Ой господи! Таж я сама ще мала була, коли за тим дівчаточком ходила! А тепер вона справді, справді виходить заміж? - гукала Сюзанна, нетямлячись від радості та горя, гордощів та досади, і бозна-яких іще суперечливих почувань.

- Хто тобі це сказав? - спитала Флоренс.

- Ах, боже ж мій! та хто ж як не цей простодушний Тутс? - істерично сміючись, одповіла Сюзанна.- Я одразу знала, що то мусить бути правда, бо він так перейнявся! Це ж таке найвідданіше, найбезневинніше дитя. То моє серденько справді,- Сюзанна зайшлася плачем і знову міцно обняла її,- таки справді виходить заміж?

Мішанина жалощів, утіхи, материнської ніжності та жалю, з якою Заводіяка раз по раз навертала до цього питання, і за кожним таким наворотом заглядала своїй панночці в обличчя, цілувала його, по чому знов клала голову їй на плече, схлипуючи й голублячи її, була найзворушливішим з усіх будь-коли бачених виявів жіночності.

- Годі вже, годі! - ніжно бринів заспокійливий голос Флоренс.- Ну ось, тепер ти знов така, як завжди, дорогенька!

Сидячи на підлозі, в ногах своєї панночки, плачучи й сміючись водночас, одною рукою підносячи хусточку до очей, а другою гладячи Діогена, що лизав їй обличчя, міс Ніппер призналася, що вже приходить до пам’яті, і на доказ цього ще трохи поплакала-посміялася.

- Я... я... я ніколи не бачила такого, як цей Тутс,- сказала Сюзанна,- зроду-віку не бачила!

- Такого доброго,- підказала Флоренс.

- І такого кумедного! - схлипнула Сюзанна.- Треба було його послухати, як їхав зі мною в кареті, з отим нікчемним Курчам на передку!

- А про що говорив, Сюзанно? - несміливо спитала Флоренс.

- О, про лейтенанта Уолтерса, і про капітана Джілса, і про вас, люба моя міс Флой, і про тиху могилу.

- Тиху могилу! - повторила Флоренс.

- Він каже,- тут Сюзанна зайшлася істеричним сміхом,- що піде в неї зараз же, і з радістю, але, господи помилуй, голубонько міс Флой, не піде він нікуди, бо занадто він тішиться щастям інших, щоб туди іти, він, може, й не Соломон,- своїм звичаєм торохтіла Ніппер,- та я й не кажу цього, але кажу, що менш себелюбної людини людська природа ще не знала!

Все ще в істеричному настрої, міс Ніппер вибухнула після цієї енергійної заяви не надто поміркованим сміхом, а потому повідомила Флоренс, що Тутс чекає внизу й хоче її бачити,- це було б щедрою нагородою за його клопіт пов’язаний з останньою експедицією.

Флоренс попрохала Сюзанну переказати містерові Тутсу, що з приємністю подякує йому за його доброту, і через кілька хвилин Сюзанна приставила цього молодого джентльмена, усе ще вельми скуйовдженого з виду і страшенно недорікуватого в мові.

- Міс Домбі,- мовив містер Тутс.- Мати знову честь с... споглядати... ні, не споглядати... але... я не знаю точно, що я хотів сказати, та це - пусте.

- Мені так часто доводиться дякувати вам,- відповіла Флоренс, простягаючи йому обидві руки і світячись щирою вдячністю,- що я вже й слів не маю і не знаю, як зробити це тепер.

- Міс Домбі,- страшним голосом сказав містер Тутс,- якби ви, не відступаючи від вашої янгольської вдачі, могли проклясти мене, ви б... коли дозволите так висловитись... прибили мене значно-менше, ніж цими незаслуженими подяками. Вони діють на мене, як... але,- обірвав сам себе містер Тутс,- це вже відступ від теми, й абсолютно пустий.

Що відповісти на це можна було лише новою подякою, то Флоренс знову йому подякувала.

- Я хотів би скористатися нагодою, міс Домбі,- мовив містер Тутс,- якщо можна, і дещо пояснити. Я мав би приємність при... привезти Сюзанну й раніше, але, по-перше, ми не знали, як звати родича, до якого вона поїхала, а по-друге, вона встигла тим часом переїхати до іншого родича, і якби не розум Курчати, не знаю навіть, чи пощастило б мені її знайти.

Флоренс була певна, що пощастило б.

- Та річ, проте, не в тому,- вів далі містер Тутс.- Товариство Сюзанни, можу запевнити вас,