Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Наскільки йому було відомо, лише в нього був ключ від квартири. Тепер, коли вони з Еві розлучились, Фергюсон двічі приїжджав пожити тут на вихідних сам у вільній дідовій спальні, і в ті обидві п’ятниці він сам заходив до тихої квартири – і виявляв, що дід сидить собі на дивані у вітальні, читає спортивну газету «Поста», – а цього разу, потому, як він всунув у замок ключ і відчинив двері, почув голоси з вітальні, можливо, два чи три голоси, – він не зміг визначити, скільки їх було, та жоден не належав його дідові, а щойно він увійшов до квартири, найперше до нього чітко долетів чоловічий голос, котрий вимовляв: Ось так, Ел, тепер засунь у неї свій хер, – а далі інший чоловічий голос сказав: І от коли він це зробить, Джорджія, не забудь ухопити Еда за стояк і візьми собі за щоку.

Між вхідними дверима та входом до вітальні пролягав невеликий коридор, і поки Фергюсон крався навшпиньках повз зачинені двері у вільну спальню справа від себе, а потім – повз вузької кухоньки-камбуза, котра теж була розташована від нього справа, – дійшов до кінця стінки і встав на краю вітальні, і от що він побачив: його дід сидів поруч із чоловіком, що тримав шістнадцятиміліметрову кінокамеру, довкола яскраво горіли три стійки з софітами, кожен, напевне, в тисячу ватт, інший чоловік стояв посеред кімнати з планшетом для паперів під пахвою, а на дивані троє голих людей, жінка й двоє чоловіків, жінка з мертвими очима, років тридцяти, з обезбарвленим волоссям, великим бюстом і в’ялим, випертим животом, і двоє майже однакових чоловіків (можливо, близнюків), м’ясисті, волохаті звірі з членами, що стирчали, та волохатими сідницями, виконували вказівки режисера й оператора.

Дід Фергюсона посміхався. От що найбільше дратувало в цій огидній картині – посмішка на обличчі його діда, поки старий спостерігав, як жінка й двоє чоловіків смокчуться і трахаються на дивані.

Першим його помітив режисер – дрібний молодий негідник, котрому на око ще й тридцяти не було, в джинсах і сірій куртці, той, що весь час керував дійством, оскільки звук вони не записували, що, поза сумнівом, буде додано пізніше як низка театральних стогонів і мукання, при компонуванні цього найдешевшого з дешевих кінематографічних заходів, і от коли молодий режисер помітив, що в коридорі поблизу самого входу до вітальні стоїть Фергюсон, він вимовив: Ти хто в біса такий?

Ні, відповів Фергюсон, це в біса хто ви такі і чим, по-вашому, ви тут займаєтесь?

Арчі! – заволав його дід, а посмішка зникла з його обличчя й змінилася виразом переляку. Ти ж мені казав, що на цих вихідних не приїдеш!

Ну, в мене змінилися плани, сказав Фергюсон, і я тепер думаю, що цим людям слід винести свої дупи з квартири.

Заспокойся, друже, мовив режисер. Містер Адлер – наш продюсер. Це він нас сюди запросив, і нікуди ми не підемо, поки не закінчимо зйомки фільму.

Вибачайте, сказав Фергюсон, підходячи до голих людей на дивані, але на сьогодні забаві кінець. Одягайтеся й вимітайтесь.

Ледве він сягнув до руки жінки, щоб підняти її та відправити геть, режисер кинувся на Фергюсона ззаду й обхопив його корпус руками, притисши йому руки до боків. Після цього один із голих близнюків зірвався з дивану й врізав кулаком Фергюсону в живіт, болючим коротким ударом, від котрого знавіснілий Фергюсон так розлютився, що вирвався з рук дрібного режисера й шпурнув того на підлогу. Жінка сказала: Ну, чорт забирай, засранці. Досить уже цієї херні, поїхали далі.

Перш ніж розпочалася справжня бійка, втрутився дід Фергюсона і сказав режисерові:

Дуже шкода, Адаме, та гадаю, на сьогодні досить. Цей хлопчисько – мій онук, і мені треба з ним поговорити. Зателефонуй мені завтра, й ми прикинемо наш наступний крок.

Не минуло й десяти хвилин, як режисер, оператор і трійко акторів залишили квартиру. Фергюсон із дідом уже сиділи в кухні, один навпроти одного за столом, і ледь Фергюсон почув, як стукнули вхідні двері, він сказав: Ти старий, та дурний. Ти мені так огидний, що я ніколи більше тебе не хочу бачити.

Дідусь витер хустинкою очі й уперся поглядом у стіл. Дівчата нічого не повинні знати, сказав він, маючи на увазі своїх дочок. Якщо вони про це дізнаються, це їх прикінчить.

У тому сенсі, що тебе прикінчить, мовив його внук.

Ані слова, Арчі. Пообіцяй мені.

Фергюсон, котрому навіть не спадало на думку, що він коли-небудь зможе розповісти про побачене ним того дня матері чи тітці Мілдред, відмовився щось обіцяти, хоча й знав, що ніколи нікому про це не розповість.

Я такий самотній, сказав його дід. Мені просто хотілося трохи розважитися.

Оце так розвага. Викидати гроші на низькопробну порнуху. Та що з тобою взагалі таке?

Вона нешкідлива. Болю нікому не завдають. Усі добре проводять час. Що в цьому поганого?

Якщо ти ставиш таке питання, ти безнадійний.

Ти такий суворий, Арчі. Коли ти взагалі став таким суворим?

Не суворий. Я просто шокований – і ще мене трохи нудить.

Вони взагалі не повинні нічого знати. Якщо тільки ти даш мені слово ні про що їм не розповідати, я зроблю все, що ти захочеш.

Просто припини, от і все. Прикрий цей фільм і більше ніколи такого не вчиняй.

Послухай, Арчі, а якщо я дам тобі грошей? Так буде простіше? Я знаю, ти не схочеш тут більше зі мною залишатися, та якщо матимеш гроші, ти зможеш знайти собі іншу квартиру в Нью-Йорку. Тобі ж цього хочеться, чи не так?

Ти намагаєшся мене підкупити?

Називай як хочеш. Але якщо я дам тобі п’ять… шість… ні, скажімо, десять тисяч доларів… це ж добряче тебе виручить, правда? Зможеш винайняти собі власну квартирку де-небудь і ціле літо писати, а не вкалувати на тій роботі, про яку ти мені розповідав. Що ти там збирався робити?

Сміття вивозити.

Сміття вивозити. Що за пуста трата часу й сил.

Але я не бажаю твоїх грошей.

Бажаєш, звичайно. Всі бажають грошей.