Читати книгу - "Вибрані твори"

«Бузьків огонь цвіте, — нарешті зрозумів, але тривожне порівняння довго іще стискало серце: — отак наша кров тече».

В сусідньому селі їх зупинив загін самооборони — селяни, озброєні мадьярськими «пушками», берданками і допотопними кремнівками. Небезпремінно бажаючи показати свою владу, вони хотіли повести командирів до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'єднання. Але, розговорившися, подобріли і попросили, якщо є, набоїв до рушниць.

— Якими ви стріляєте? — показав Дмитро на мадьярську гвинтівку.

— Якими доведеться, товаришу командире. При наступі на місто стріляли нашими. Трьохлінійними краще — набій менший. Куля летить, фурчить, фашисту страху цілий мішок нагонить: за міну вважає, — весело, скромовкою промовив вугластий чорнобородий селянин.

Чим більше наближалися до села, тим сильніше хвилювався Дмитро. Спогади, передуми, передчуття так налітали на нього, що аж одхилявся назад, неначеб у груди бив міцний порив вітровію. Здавалося, що з роками повинні були улягтися почуття, як після повені ріка, що увійшла у береги, мала б зменшитись гострота болю і радощів, а переживання — поступитися перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у такого стриманого чоловіка, як Дмитро. Іноді й самому здавалось: він стільки пережив, стільки побачив лихого і страшного, що душа його більше не зможе вмістити в собі тих дивних хвиль, які сповнюють очі, серце і розум новим багатством і красою. Одначе то тільки здавалось.

Досить було короткого відпочинку, досить було зіткнутися з наболілими людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все людське тривожить і радує.

Дужче забилося серце, коли попереду дрібними димчастими кучерями почав повівати рідний шлях. Неначе з побратимом, привітався із ним. Більше не в силі стримати хвилювання, потріпав Орла по шиї, і той, прищулюючи вуха і розстилаючись, помчав на весь кар'єр тужавою дорогою. Охорона кинулась перепиняти їм путь, але зразу здивовано і радісно пізнала Дмитра. Хотілося зіскочити з коня, розпитати про своїх, але неймовірним зусиллям стримав себе: що ж йому тоді робити, коли нікого нема дома? Вклонився селянам і поскакав далі.

Созінов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом і радістю пізнавав це село, пригадав образ незнайомої жінки з дочкою, що лікувала йому рану. Ось і хата її показалась на розі.

«Де не будете, а до нас після війни заїдьте», — неначе зараз почув мелодійний голос русокосої дівчини.

— Дмитре Тимофійовичу! Рідня моя тут! — гарапником показав на Мартину хату.

— Яка рідня? — здивувався і в уяві побачив Марту такою, якою вона була у млині.

— Одна жінка тут мені рану перев'язувала. Як її?

— Марта Сафронівна?

— Вірно. Заїдем до неї?

— Заїжджай Я пізніше прибуду. Про своїх довідаюся. Коли довго не буду — розшукаєш мене.

Біля самих воріт він побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершників. Вона його, видно, не пізнала, бо навіть з місця не ворухнулась. А коли Созінов зіскочив на землю, молодиця пішла йому назустріч…

Дмтро летить тихими вулицями. Ось і його подвір'я шумує дрібним світлозеленим мереживом молодого тополиного листу, білою хвилею підіймається розквітлий сад. Орел легко перескакує рів, і Дмитро, уже не чуючи ваги свого тіла, притримуючи рукою шаблю, біжить до своєї хати, що, здається, сама, похітуючись, наближається до свого господаря.

Мертво навкруги, тільки вітрець лель-лель колише дерева, осипає цвет. Біля порога згустком крові червоніє округлий розбитий замок, двері забиті лише невеличким кілком. Рвучко зриває з прибою клямку і входить у хату.

Пусікою віють осиротілі стіни сірий пил пухнастою скатеркою застелив стіл що стоїть посеред хати, зів'яли на вікнах неполивані вазони, а з підлоги, між двома прогнилими дошками, вибився невеличкий кущик травиці. Промінь сонця гойдався на світлому зелі, засновував його тоненькою, ледве вловимою теплою пряжею.

Оце і всього живого було в хаті Дмитра.

XVІІІ

Чи спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизує її тіло. пдким туманом парує болото, і крізь мряку видно, як рожевіє на сході — певне, сонце сходить Югина поглянула на дітей і раптом завмерла: біля Ольги, скрутившися плегеними кільцями, лежить гадюка. Близькість небезпеки зразу ж виводить молодицю із заціпеніння; вона, боячися навіть дихнути, відступає назад, де між кущами вільшаника то тут, то там чорніють вогкі, набубнявілі штурпаки. Схоплюється руками за один, і він притишено хрупає в землі, біля кореня.

«Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись», — благає усе її тіло, а в очах аж темніє, бо вони бачать тільки потворні темні кільця гада.

З силою вдарила дрючком, і здалось, наче саме серце вискочило з грудей. А потім швидко загупала вузлуватим кінцем по осоці, не помічаючи, як чорна вода, замішана дрібними ниточками корінців, заляпувала одіж і обличчя.

— Мамо, що ви? — прокинувся Андрій і сторопів, бачачи поширені од переляку, напруги і хвилювання великі потемнілі очі.

— Ой, — схопилася за груди. — Так перелякалась, так перелякалась! — і, кривлячись від огиди, відкинула палицею гадюку в болото. — Ходімо, діти мої, подалі від цього проклятого місця.

— Куди ж підемо? — запитав Андрій.

— В Майдани помандруємо. Нема моєї сили більше гноїти вас у болотах. Чули ж, що померла дитинка Лукіяна Зарембовського.

— Її гадюка вкусила, — прокинулась Ольга, протираючи очі кулаками.

І мати тісніше пригорнула дочку до грудей, мимоволі, з опаскою подивилась на притоптану траву, де нещодавно лежало страхітне кільце.

Зібрали у вузлики убогі пожитки, з'їли по невеликій скибці вже зацвілого хліба і обережно пішли купинистим болотом до Майданів — невеликих хуторів, що розташувалися в лісистих яругах далеко-далеко від битого шляху.

В кущах то там, то тут сиділи люди; вчуваючи кроки, злякано підводились і застигали, як застигає водяний бугай, чуючи небезпеку. Гіркувато курилися дими; запасливіші втікачі пекли картоплю; зрідка на жару якийсь рибалка піджарював рибу.

Де-не-де форкали коні, мукали корови — дехто встиг вигнати худобу.

Андрій розшукав коня і наздогнав своїх на лозовику. Мати підсадила Ольгу, а брат повів за повід коня, ідучи тихою ходою по чорній податливій стежці. Підводилось сонце, і туман, осідаючи, відкривав шапки верболозу і вільхи; чіпляючись за трави, він поволі котився за вітром і розходився, неначе важкий сон.

Знову білогруді чайки, сумовито скиглячи, питалися в мандрівників:

— Чиї ви? Чиї ви?

«Отця і неньки», — так само відповідала у думці Югина, з болем дивлячись на брезкле, роз'їдене комарами обличчя Докії.

«Великий світ, а нема де дітися в тобі, нема де заховатись од ненависного ока; Може і в Майданах на нас чекає невблаганне лихо».