Читати книгу - "Вибрані твори"

— І як ви потрапили до нас? — ніяковіючи од його погляду, запитала дівчина.

— Бо зі мною всюди твої слова мандрували: «Де будете, а до нас після війни заїдьте». Тільки, бачиш, війна не закінчилась, а я не витерпів і заїхав. Може не рада? — напівжартома, напівсерйозно відповів.

— І добре зробили, — всміхнулась дівчина.

— Бачите, яка вона у мене, — підійшла Марта до столу.

— Справжня дівчина, хороша.

— Тільки яка її доля у цьому нерадісному світі, — важко зітхнула і почала застелювати стіл для гостя.

— Долю будемо своїми руками виривати. Гадюкам жало із головою вирвемо, а своє щастя добудемо. Правда, дівчино? — почуваючи приплив сили од звичних і тепер таких хвилюючих слів, подивився на Ніну.

— Правда, — так поглянула на нього добрими правдивими очима, що Михайло забув про всі свої турботи.

XX

Поволі, один по одному, збиралися люди. Прийшов і Василь Карпець, що вдосвіта повернувся з болота, прийшла і Катерина Прокопчук і старий Киринюк, але ніхто не знав, де сім'я Горицвіта. Одні бачили її востаннє на поставнику, інші — на лозовику. Пішли здогадки, що, може, десь їх зустріли і знищили недобиті фашисти, які порозбігалися в безвість. Або, може, сказано — жінки, дороги не знають — попали в невилазну твань. Але ж не могло бути, щоб загинули всі.

Спираючися на палицю, придибала і Марійка Бондар. Як вона постаріла і почорніла за останній час! Ніхто у цих ходячих мощах не пізнав би завзятої до всякої роботи жінки, що за іграшки нажинала півтори копи дорідних снопів, ціле літо від рання до смеркання не випускала з чіпких чорних, як залізо, пальців то проворної сапки, то граблів, то серпа.

Побачила Дмитра — заплакала і дугою заходила над палицею перегнута суха спина.

— Синочку мій! Нема нашого тата. Нема твоєї дружини і діток. Чи буде божий суд над людськими мучителями!

— Буде, мамо, суд. Тільки не божий, а людський. На край землі не заховається од нас ворог, — міцнів голос Дмитра, і чув у собі таку силу чоловік, що, здавалося, само б залізо розступилось перед ним.

— Дітей попалити, Шевчикових, Булахових… Це навіть подумати страшно. Наче вони, вороги прокляті, не материні груди, а гадюче жало ссали, — задумливо, ні для кого, промовив Карпець. — Скажи, Дмитре, чи ти коли-небудь про таких… таких паразитів хоч у книгах знаходив? Мій батько колись писання читав, де про всяких кровопивців, про всяку погань писалося, а й там такої підлоти не було. Або візьми «Війну і мир» Толстого. Там показано, як французи вбивають наших. Вони бліднуть, трясуться. А ці душогуби вбивають людей і регочуть… Що тут смішного є? — і страшний, запитливий погляд він переводив з одного слухача на іншого…

Ще довго текли сумовиті розмови про живих і мертвих. І вперше наговорився Дмитро із людьми свого села. Та й поради дав загонові самооборони, як найліпше налагодити варту і зв'язок з іншими повстанськими селами.

Аж надвечір виїхав із двору, бажаючи трохи побути на самоті. Край села на стовпі побачив оголошення: «Фашистам і всякій іншій сволоті в'їзд суворо заборонено». А внизу хтось хімічним олівцем дописав: «За порушення цього правила знімається штраф — одна голова з недолюдка».

— Партизанська влада діє, — схвально кивнув головою, повертаючи коня на луги.

При дорозі пишно почали розцвітати кущі шипшини. Рожеві квіти підіймалися з ряботіння тернин, і луги сповнилися тими ніжними і п'янкими пахощами, не рознесеними вітром, що бувають тільки у необвіяних складках долин.

Дорогою, з гвинтівками навпереваги, пройшла група партизанів, ведучи поперед себе ландсфюрера і інших фашистських чиновників.

— Підіймайте, свині, хвости, бо далеко водою брести! — промовив біля ковбані молодий вояка в збитій на потилицю кубанці.

Дружно засміялися партизани, а полонені почали обережно, обабіч, обходити перепону.

Перед заходом сонце пірнуло у хмари, і димчастий небесний малюнок почав мінитись, оживати, гаптуючи шовком дивні прапори. Небо так напливало на землю, що Дмитрові здавалося: зараз він з конем потоне в цій повені.

Од Бугу повіяло прохолодою. Лунко ішли над водою голоси, гучно бились в уключини весла — рибалки, жартуючи і пересварюючись, вивозили на цей берег людей, що повиходили з плавнів і боліт. Дмитро постояв біля перевозу, вдивляючись в змучені, почорнілі, припухлі, та веселі обличчя. Потім поїхав понад рікою в гомінкі сутінки.

Вже далеко від перевозу він помітив на тому березі чорну постать жінки з дитиною. Жінка шкандибала і раз у раз зупинялася, — відпочивала, видно.

— Дядю, перевезіть! — почув застуджений дитячий голос. Жінка зупинилася якраз напроти нього; він зіскочив з коня і почав шукати на березі човна. Найшов біля кручі, а замість весла взяв довгу ломаку і навстоячки поплив на той берег. Червоночорна вода світлішала на піскуватих перемілах, і недалеко від берега човен врізався в жовту косу, що майже не виходила з води. Не схотів об'їжджати перемілу.

— Готуйтесь! На руках буду переносити, — водою побрів до жінки.

І не почув, як охнула молодиця. А коли вийшов на берег, несподівано кинулась до нього, обняла і почала засипати поцілунками.

— Таточку, це ви? — повисла на його поясі Ольга.

— Оце так! — тільки й зміг вимовити Дмитро. І, підхопивши дружину на одну руку, а дочку на другу, розмашисте пішов водою до човна.

— Дмитре! Куди ж ти? Ми самі перейдемо! Дмитре…

— Ану цить! Не командуй мені, а то зараз на бистрінь викину, — жартівливо пригрозив, чуючи, як дивною силою і радістю наливається все його тіло.

— Це тобі, може, Андрій сказав, що ми ідемо позаду? — задихаючись від щастя і хвилювання, заговорила Югина.

— Ні, не бачив сина.

— Послала його із мамою вперед… Я ногу на болотах пробила, покалічилась трохи… Ой, Дмитре, невже це ти? Ну дай хоч подивлюсь на тебе… Як же ти найшов нас?

— А як же? Чую — говорить мені серце: їдь на луг, там знайдеш свою жінку, посадиш її на коня, а сам і пішки дійдеш…

— Радість моя… Дмитре! — оповила руками дорогу голову, коли він нахилився над човном. — Сонце моє!

— Сонце-то сонце, а їхати чогось темно, — усміхнувся, цілуючи дружину в просвітлені од хвилювання і сліз очі…

Хай ненадовго щастя переступило поріг Дмитрової хати, хай ущерблене було воно, бо на серці осіли людські болі і тривога за майбутнє, але то було щастя. І кожному,