Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

Згори... З висоти... Вражала кількість техніки: важкі вертольоти, середні вертольоти... Мі-24 — це бойовий вертоліт. Що можна було робити на бойовому вертольоті в Чорнобилі? Або на воєнному винищувачі МіГ-2? Льотчики... Молоді хлопці... Стоять у лісі коло реактора, хапають рентґени. Наказ! Воєнний наказ! Але нащо було посилати туди таку кількість людей, опромінювати? Навіщо?! (Зривається на крик). Спеціалісти були потрібні, а не людський матеріал. Згори... Видно... Зруйнована будівля, гори обваленого мотлоху... І гігантська кількість маленьких людських фігурок. Стояв якийсь бундесівський кран, але мертвий, трохи по даху пройшов і здох. Роботи вмирали... Наші роботи, академіка Лукачова, сконструйовані для досліджень на Марсі... Японський робот, зовні схожий на людину... Але... У них, видно, згоряла вся начинка од високої радіації. Солдатики в Гумових костюмах, у Гумових рукавичках бігали... Такі маленькі, якщо дивитися з неба...

Я все запам’ятовував... Я думав, що розповім синові... А приїхав: «Тату, що там?» — «Війна». Я не знайшов власних слів...»

Розділ другий

ВІНЕЦЬ ТВОРІННЯ

Монолог про давні пророцтва

«Моя дівчинка, вона не така, як усі... От вона підросте, і спитається в мене: «Чому я не така?»

Коли вона вродилася, то не дитина була, а жива торбинка, звідусюди зашита. Ані щілинки, тільки очка відкриті. У медичній картонці записано: «дівчинка, народжена з множинною комплексною патологією: аплазія ануса, аплазія піхви, аплазія лівої нирки»... Так це звучить по-вченому, а по-простому — ні попи, ні пісі, одна нирка... Я її несла назавтра на операцію, на другий день її життя... Вона очка розплющила, наче й усміхнулась, а я була подумала, що заплакать хоче... Господи, усміхнулась! Такі, як вона, не живуть, такі зразу помирають. Вона не вмерла, бо я її люблю. За чотири роки — чотири операції. Це єдина дитина в Білорусі, що вижила з такою комплексною патологією. Я її дуже люблю. (Зупиняється). Я нікого більше не зможу вродити. Не насмілюся. Вернулася з родилки: чоловік поцілує вночі, а я вся трушуся — нам не можна... Гріх. Страх... Чула, як лікарі між собою балакали: «Дівчинка не в сорочці родилась, а в панцирі. По телевізору показать, ні одна мати не родила б». Це вони про нашу дівчинку... Як нам після цього любитися?!

Ходила я до церкви. Розказала батюшці. Він каже, що треба замолювать свої гріхи. Але в нас у роду ніхто нікого не вбивав... Чим я винувата? Спершу наше селище хотіли евакуювать, а потім скреслили зі списків: не хватило в держави грошей. А я в цей час закохалася. Вийшла заміж. Я не знала, що нам тут не можна любитися... Колись давно моя бабця читала в Біблії, що настане на землі час, коли всього буде вдосталь, усе буде цвісти й плодоносить, у річках стане повно риби, а в лісах звіря, а скористати з того чоловік не зможе. І не зможе породить собі подібного, продовжити безсмертя. Я слухала давні пророцтва як страшну казку. Не вірила. Розкажіть усім про мою дівчинку. Напишіть. У чотири рочки вона співає, танцює, віршики читає напам’ять. У неї нормальний розумовий розвиток, вона нічим не різниться од других дітей, у неї тільки ігри інакші. Вона не грається в «магазин», у «школу», вона з ляльками грається в «лікарню»: робить їм уколи, ставить градусника, приписує капельницю, лялька вмирає — накриває її білим простирадлом. Чотири роки ми з нею живемо в лікарні, її не можна там покинути саменьку, і вона не знає, що жити треба вдома. Коли забираю її на місяць-два до хати, питається: «А ми скоро вернемося в лікарню?» Там у неї друзі, там вони живуть, ростуть... Їй зробили дупцю... Формують піхвочку... Після останньої операції повністю припинилося сечовиділення, катетера вставить не вдалося — треба ще кілька операцій. Але далі радять оперуватися за кордоном. А де нам взять десятки тисяч доларів, коли чоловік дістає сто двадцять доларів на місяць? Один професор по секрету нараяв: «Із такою патологією ваша дитина становить великий інтерес для науки. Пишіть до зарубіжних клінік. Їх це має зацікавити». І я пишу... (Намагається не заплакати). Я пишу, як щопівгодини доводиться видавлювать сечу руками, сеча виходить через крапчасті отвори в піхвовій ділянці. Якщо цього не робить, відмовить єдина нирка. Де ще в світі є дитина, якій треба щопівгодини видавлювать сечу руками? І скільки це можна видержати? (Плаче). Я не даю собі плакати... Мені не можна плакати... Стукаюся в усі двері. Пишу. Візьміть мою дівчинку, хай для дослідів... Для наукових досліджень... Я згодна, щоб вона стала піддослідним жабеням, кроликом піддослідним, аби тільки вижила. (Плаче). Десятки листів написала... О Господи!

Поки ще вона не розуміє, але колись же спитається в нас: чому вона не така, як усі? Чому її не зможе покохати мужчина? Чому їй не можна вродити дитини? Чому з нею ніколи не станеться того, що стається з метеликом... пташкою... зо всіма, тільки не з нею... Я хотіла... Мені треба було довести... Щоб... Хотіла виправить документи... Щоб вона виросла й дізналася: це не ми з чоловіком винуваті. Не наше кохання... (Знову намагається не заплакати). Чотири роки воювала. З лікарями, з чиновниками... Добивалася прийому в високих кабінетах... Тільки через чотири роки мені видали довідку, де підтверджується зв’язок йонізуючої радіації (малих доз) із її страшною патологією. Мені відмовляли чотири роки, мені товкли: «Ваша дівчинка — інвалід дитинства». Який вона інвалід дитинства? Вона — інвалід Чорнобиля. Я вивчила свій родовід: не бувало у нас у роду такого, до вісімдесяти-дев’яноста літ усі жили, дідуньо мій — до дев’яноста чотирьох. Лікарі виправдувалися: «У нас — інструкція. Такі випадки належиться розцінювати як загальне захворювання. От років за двадцять-тридцять, коли нагромадиться банк даних, почнемо пов’язувати хвороби з йонізуючою радіацією. З малими дозами... З тим, що ми їмо й п’ємо на нашій землі... А наразі медицина й наука мало що про це знають». Але я не можу ждать двадцять-тридцять років. Це півжиття! Хотіла подать на них у суд... На державу... Мене називали божевільною,