Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова"

Ось тільки одну досить істотну річ я все-таки не врахувала: батьки Маші на даний момент були вдома, тому поткнутися прямо до Громових я зараз не могла.

Порятунок прийшов звідти, звідки на нього чекати було неможливо.  Ні, ну просто неможливо.  Пояснюю: мене врятував Костя Громов власною персоною.  Цей безмозкий придурок недалекий чоловік навіщось поперся надвір ще й у одних трусах, де його й підстерегла.

Побачивши мене у вовчому обличчі, хлопець злякано відсахнувся, ледве цеглу не наклав бідолаха.

- Не кричи, - вчасно обсмикнула я його.

- Ксюха?  – вражено завмер Громов.  - Це ти?

– А хіба не видно?  - Поцікавилася я.

- Не зовсім, - вже розкутіше посміхнувся Костя, - зазвичай ти трохи по-іншому виглядаєш.

- Дуже смішно, - як же мені хотілося загризти цього ідіота, - а тепер проведи мене до Маші.

- А навіщо вона тобі?  Сама пройти не можеш?  - Завалив мене питаннями настирливий Громов.

- Ага, - я вишкірилася, - а ваші батьки, цікаво, як відреагують, побачивши в будинку вовка?  Не дочекаєшся ти цієї вистави, тому веди мене до своєї сестри і не рипайся.

Костя здався і потягнув мене за собою.  Незабаром він уже нахабно відчинив двері до кімнати сплячої Маші.

- Ти охрінів?  - Заволала подруга, але, побачивши мене, розплющила очі від жаху.  - Що сталося?

- Мене вампірчики в полон взяли, - пояснила я, коли Костя нарешті зник за дверима.  - Ну, а звалити я тільки так могла, а то вони б мене одразу з легкістю наздогнали.

Громова затихла, обмірковуючи почуте.

- Так ... - Протягнула вона.  – А я то думала, чому ж ти з кафе так швидко зникла, ні слова не сказавши…

Ні, моя б була воля, то я б цю Настю миттю прибила.  Мало того, що вона мене схопила, то ще й Маша через це хвилювалася.

– Тобі слід поговорити з Сашком, – порадила подруга.  – Причому це треба зробити терміново.

Довелося погодитись.  А що мені ще лишалося робити?  Мирову, напевно, вже все розповів Андрій, а знання Сергія – це лише питання часу.

Я перекинулася в людину і зайняла у Маші деякі предмети одягу, оскільки мої залишилися в тому неприємному будинку, де з ні в чому не винним перевертнем так страшно обійшлися.

Натягуючи тісні сині джинси і не менш тісну футболку (ні, ну ось фігури у нас з Громовою абсолютно не схожі), я вже вкотре шкодувала, що не прихопила з собою шмоточки.  І все (повторюсь-таки ще раз) через цю стервозну істеричку.

Попрощавшись із подругою, я поспішила додому напередодні неприємної та довгої розмови.

Як з'ясувалося, автобуси ходять досить часто, бо я останнім часом тільки на машині і роз'їжджаю.  Зовсім полінувалася ти, перевертня.

Щось у будинку надто тихо.

"Або сплять, або жеруть", - промайнула думка в моїй буйній головушке.

Вірним виявилося друге припущення, оскільки вся трійка мешканців проводила час на кухні.

- Доброго ранку, - сліпуче посміхнулася я.

Сергій і Саша здригнулися, а мама наморщилася.

- Ксенія, - промовила матір, - де ти була?

Наскільки я розумію, присутні вампіри вже все пронюхали, і тепер саме тому небезпечно на мене косять.

- Ох, я з Настею спілкувалася!  - Досить вигукнула я.  - Вона подруга Саші, ось тільки щось не дуже балакуча.  Але це нам не завадило дивно поговорити до душі.

Сергій здивовано окинув мене поглядом.  Синок беззастережно наслідував його приклад.  Якщо раніше у чоловіків і були хоч якісь сумніви на мій рахунок, то тепер вони остаточно та безповоротно розвіялися.

- Ксеня, нам можна поговорити?  – тихенько спитав мамин майбутній чоловік.

- Звичайно, - я чарівно (залишається тільки на це сподіватися) посміхнулася і неквапливо пішла слідом за Мировим.

Алекс вирушив слідом за нами за лічені секунди.

- Ксенія, - промовив Сергій, - ти ж розумієш, що становище, що розгорнулося, досить серйозно?

- Зрозуміло, - відповіла я, - але пропоную жити, як раніше, коли я спокійно переносила ваше існування.

- Тільки тепер і нам доведеться переносити твоє існування, - промимрив собі під ніс Сергій.

- Тату, - не витримав Сашко.  - Перестань. Ксю нам нічого не зробила.

- Це питання часу, - не здавався майбутній чоловік моєї матері.

- Неправда, - його висловлювання мене образило.  – Я вам нічого не зробила, а якщо вам так заважає моє існування, то я можу переїхати.

- А як ти це матері поясниш?  – перепитав Сергій.

Звичайно, тільки про неї він хвилюється.

- Не варто, - заступився за мене мій настирливий братець.  - Ксю зовсім не потрібно кудись йти.  Вона нам нічого не зробила.  Скоріше, це я її налякав того вечора у парку.

Лаймо, ну навіщо він про це нагадав?  Тільки варто було мені забути ту неприємну зустріч, так він знову охоче освіжає в пам'яті спогади!

- Гаразд, - кинув Сергій.  – Світ такий світ.  Але тільки щоб це була взаємна згода.

- О'кей, - нахабно відгукнулася я.

Сергій невдоволено насупився і поспішив повернутися на кухню.  Ну а Алекс щось навіть не збирається звалювати!

- Не боїшся?  - Єхидно поцікавилася я.

- Не особливо, - у тон мені відгукнувся Миров.  - Я й сам тобі можу відповісти.  Настя тебе схопила.

Я хмикнула:

- Я тоді не очікувала, що вам про мене відомо, тож навіть не підозрювала, що твоя дівчина може на мене напасти.  А тепер ви вже не зможете застати мене в такому стані.

- Настя не моя дівчина, - скривився Саша.

- Бреши більше, товаришу.  У тебе всі сумніви на обличчі написані, - посміхнулася я, ледве відводячи погляд від його шоколадних очей.

- А я то думав, що твої зелені очі - це тільки збіг, - протягнув Миров, задумливо роздивляючись.

- Менше думати треба, - порадила я, - у тебе це поки що досить погано виходить.

- А хто другий перевертень?  – поцікавився Миров.

- Так я тобі і сказала, - посміхнулася я.  - Тримай кишеню ширше.

- Ну а якщо я пообіцяю нікому не говорити?  – продовжував мене наполегливо вмовляти Саша.

– Ні, – твердо відрізала я.  - Я не настільки добре тобі довіряю, товаришу.