Читати книгу - "Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук"

— Що ви тут робите? Я не думав зустріти вас саме тут… — відізвався я, щоб щось сказати, і воно вийшло трохи недоречно.

— Ви не думаєте, що й мені могло б бути приємно між святими?

— Від вашого вигляду, святі порозтрясають рами.

— То нічого. Краще бути на волі, ніж у золотистій клітці рам, — вона скоса глянула на мене.

— Правда. Я про це, мабуть, найкраще знаю.

— Хіба моя клітка аж така гнітюча? — знов глумливо спитала Джуліана.

— Аж така, — сказав я коротко, щоб закінчити цю нецікаву розмову.

— А за чим ви сюди прийшли? — спитала несподівано.

— Шукати затишку, душевної злагоди, — відповів я.

— Все це треба нищити, чавити, бо воно непридатне для наших планів.

— Ви думаєте, що це для ваших планів непридатне, а не для наших.

— Мої плани без вас не мали б змісту, — сказала холодно.

— Знаєте, моїм найбільшим бажанням тепер є визволитися від вашої клітки й від ваших планів.

— Ви ніколи не визволитеся від мене!

— А то чому? — спитав я, здивований.

— Бо ви любите й жадаєте мене, — сказала твердо.

Я зблід. Ця несамовита жінка вгадувала мої найтаємніші почування. Тому й легко могла гратися зі мною, як кішка з мишею.

— Я вам не віддамся ніколи!

Почувши це, я відчув дивну переміну в собі: наче віддаль між нею і мною збільшилася, і мої пристрасті пропорційно охололи. Я встав і, не сказавши їй слова, пішов геть.

Я заспокоївся на деякий час. Марення не навідували мене, не заходила теж у мої думки й Джуліана. Я перестав жадати її. Наче відсунув її на окраїни своїх почуттів і не заглядав туди.

Мене знову почало вабити місто. Після роботи я їхав на Ґрінич Віллідж і годинами тинявся по вулицях. Коли доводив себе до виснаження, їхав додому, приймав холодний душ і падав у ліжко. Спав так міцно, що ніякі марення не могли протиснутися до мене.

Переходячи одного вечора Крістофер-стріт, я побачив Ромео в гурті блакитних. Як тільки він помітив мене, підбіг, стиснув мене міцно в обіймах і поцілував в уста. Мені зробилося неприємно. Але його радість була така щира, що моє почуття неприємності відразу розвіялося.

— Ох, я дуже радий зустріти вас! Врешті можу висловити вам свою вдячність.

— За що?

— За те, що врятували мене від тієї потвори.

— А хто тепер порятує мене? — пожартував я.

— То проблема, чоловіче!

— Ще й яка…

— Чи ви спішите кудись? — спитав хлопчина.

— Не спішу.

— Тоді ходімо до ресторану. Щось вип'ємо, перекусимо й поговоримо.

— Гаразд.

Ми зайшли до маленької забігайлівки на Гадсон-авеню, що називалася «Одна картопля», замовили по чарці віскі й добірну закуску, розсілися в півтемряві й гуторили.

— Я так хотів вас зустріти, думав уже їхати до того заклятого дому, але боявся, що та потвора знову захопить мене в свої лабети.

— Як ти попався їй у руки? — спитав я.

— Вона сама якось знайшла мене. Я тоді саме приїхав із Балтімору до Нью-Йорка й не мав ще роботи, і вона запропонувала мені «роботу» за дві тисячі доларів: дотримувати їй вечорами товариства, бо вона, як казала, була самотня і в депресії. Я жінок назагал не любив, бо сам був жінкою, але дружні зв'язки з ними завжди мав. Тому й погодився на її пропозицію. Зрештою, я не мав тоді вибору.

— А вона вимагала від тебе більше, ніж «дотирмувати товариства», — докинув я.

— Чоловіче! Вона вимагала того, що було для мене найогидніше: цілувати її, гладити литки й груди і вкінці трахати її! Чи можете уявити таке?! Мені кишки вивертало від того. Вона була якась садистка! Діставала оргазм, коли мучила людину. Крім того, мала страшний вплив на мене. Я не міг визволитися від неї. Почувався, мов залякана муха в павутинні, і не мав власної волі, щоб викопирсатися і втекти.

— Спектаклі, які вона влаштовувала з тобою, були насправді призначені для мене, — сказав я.

— Що ви маєте на думці? — здивувався хлопець.

— Вона робила все те, щоб довести мене до божевілля.

— То ви підглядали за нами?

— Так. Вона це знала і того хотіла.

— То вона мала подвійну приємність, чоловіче!

— А так. Знущалася над тобою і різала живцем мене.

— Вона, мов навіжена, била мене і тягнула силою на себе. Я не знаю, чим усе те скічилося б, якби ви не з'явилися й не вирвали мене з її лабет. Коли ви жбурнули мене в кущі, я почувся таким вільним, що полетів, мов вітер.

— Це було приємне почуття, правда?

— Найкраще, чоловіче! А ви, мабуть, ґвалтували її, що вона ревіла на повний голос, мов зарізане теля.

— Зарізане теля не реве…

— Ви знаєте, що я мав на думці, чоловіче.

— «Ґвалтування» — це кримінальне слово, його краще оминати. Скажімо, що я мав із нею грубий секс.

Хлопчина голосно розсміявся:

— А чи ви любите її?

— Не знаю. Мабуть, ні.

— Значить, ви також у сітях, чоловіче.

— Також. Але думаю, що зможу їх прорвати.

— То не так легко.

— Знаю. А що ти тепер робиш? — спитав я.

— Працюю в рекламній компанії. Маю гарного й доброго хлопця. Мені пощастило.

Ми ще деякий час гуторили, а тоді попрощалися, і я поїхав додому.

Якось одного вечора мені забажалося піти до ресторану, де працювала Джінні. Побачивши мене, вона, як завжди, підбігла, закинула мені на шию руки й поцілувала. Мені стало легко й приємно на душі.

— Марко! Як чудово бачити тебе!

— Ти виглядаєш дуже гарно, Джінні.

— На це є гарна причина… — вона лукаво підморгнула.

— Яка?

— Це розкажу тобі пізніше. А тепер сідай коло свого столика в кутку. Чи не дивно то! Кожного разу, як ти приходиш, твій столик вільний.

— Це справді дивно.

— Хтось про тебе там вгорі дбає, — Джінні залилася гарним, приємним сміхом.

— Більше знущається, ніж дбає, — відповів я зневірено.

— То значить, ти не знайшов собі дівчини?

— Знайшов, тільки відьму.

— І, мабуть, не можеш позбутися її.

— Не те, що не можу, а не хочу. Це найгірше. Я сам себе не розумію.

— Випий доброго вина, повечеряй, а тоді все стане ясніше.

— То дай мені склянку білого вина, Масоп Villages, якщо є, новоанглійський чаудер і філе міньйон. Як бавитись, то бавитись!

— Абсолютно! — погодилася Джінні й пішла