Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Сідай, — Ернест торкається мого ліктя і сунеться на дивані, змушуючи посунутись інших. 

Ажеж, дівчата не можуть не транслювати все до Інстаграму. Інколи мені здається, що телефон скоро приросте до руки Оксани назавжди, просто зіллється з її долонею. Подруга знімає кілька історій з різних ракурсів. І нікому не можна нічого чіпати на столі, поки Ксю не зробить гарну фотку. Трохи пізніше кожний отримує сповіщення на телефоні про відмітку на фото. Вирішую репостнути її собі, в черговий раз дивуючись, як Оксані вдається так гарно ловити камерою те, що не бачать інші. В неї наче є якесь третє око, котре бачить звичайні речі незвичайно. 

Пізніше ми всі разом виходимо до магазину, бо вина не вистачає. Якось виходить так, що я вписуюсь в компанію Оксани. Ну, мені так здається. Ми багато розмовляємо, і я просто відчуваю себе на місці. Не люблю нові компанії, тому що ніколи не відомо, як на тебе відреагують люди. Але з моїх жартів навіть сміються. Хлопці і дівчата з цікавістю слухають про мій досвід в театрі, задають питання. І чесно? Я навіть не відчуваю суму, як це було ще кілька годин тому, говорячи про виступи. Мені подобається розповідати про життя за кулісами людям, які ніколи в житті цього не бачили. Я наче знову на сцені, але граю не когось, а самого себе. І це так приємно. Може, я не робив цього раніше, бо не було потрібної аудиторії? 

Зараз же в залі пречудові глядачі, а декорації заслуговують окремої уваги. Чому я ніколи раніше не гуляв нічним містом? Так, тут немає величезної кількості зірок на небі, як у нас вдома, в приватному секторі. Але ніч перетворює вулиці великого міста на казкове місце з яскравими написами і вивісками, по дорозі проносяться машини, десь грає голосна музика. Не можу стримати усмішку. Хочется побігти вперед, сміючись на всю міць легень. Але я цього не роблю, бо знову ж таки — що про мене подумають. Приїхало якесь дике чудо з села і поводиться, як варвар. Тому доводиться притримати відчуття радості всередині, просто дозволити йому бути, але тільки під ребрами. На волю не випускати, навіть якщо дуже хочеться. 

— Як тобі тут? — поруч опиняється Ернест. Його волосся в світлі ліхтарів здається сніжно-білим. Він знову палить звичайні цигарки з ментолом.

— Ще не знаю, — знизую плечима, — взагалі, подобається наче. Але малувато часу пройшло, щоб зробити якісь висновки.

— Не розумію тебе, — блондин закидає голову, щоб видихнути дим наверх. — Тобі або подобається, або не подобається. Це ж очевидно. Що відчуваєш першим. Перше враження як ніяк.

— Перше враження частіше за все буває помилковим, — не розумію чого, але цей хлопець трошки мене бісить. 

— Тобто, ти ніколи не зустрічав людину і не думав вона мене бісить або вона мені подобається? 

Дуже хочеться сказати, що зараз мене бісить він. Його слова здаються такими наївними. Скільки йому блін років, що в нього все ділиться на чорне та біле? 

— Так можна сказати абсолютно про все, — продовжує Ернест, — наприклад, для когось вино поділяється на сухе, солодке, напівсухе і так далі. Але є люди, які ділять вино просто на смачне і несмачне. Так же простіше. Ти одразу знаєш, що ти відчуваєш. 

В його словах є якась правда, але я просто не хочу її розуміти, бо Ернест мене бісить. Просто, конкретно бісить своїми рожевими окулярами, які не хоче вочевидь знімати.

— Все на світі ти не поділиш на смачне і несмачне, — не можу змовчати, а бісики аж роздирають зсередини. 

— Чому ні? — він ще й посміхається, зараза.

— Тому що не можна все ділити тільки на чорне та біле.

— Але хто сказав, що не можна? — точно зараз йому вріжу. 

Ернеста рятує те, що ми опинямося біля маленького магазинчику, де продають алкоголь, цигарки та якісь солодощі на вагу — що ще потрібно для щастя серед ночі. Чому я так бішуся через слова цього довбаного неХемінгуея? 

— Ти що п’єш? — мене під руку бере Оля.

— Вино, — відповідь вилітає на автоматі, а Ернест поруч всміхається. Як же мені хочеться його стукнути, щоб перестав. 

— Червоне чи біле?

— Давай червоне. Я можу заплатити.

— Споко, Марк платить. 

— Мені потрібна футболка з таким написом, — Марк гучно сміється, стоячи біля прилавку. 

Здається, вони часто сюди приходять о такій порі, бо чоловік за касою з усіма вітається з посмішкою. Вже знає, що Марк бере водку червоного кольору — з якимись ягідками. 

— То шо, ти вино? — поруч опиняється Коля. — Може з нами Фінку?

— То та водка, — приходить на поміч Оля, що до сих пір тримає мене за лікоть. — Вона з журавлиною. 

— Ну, давайте спробую, — відчуваю себе трошки недоречно, але я вже вийшов з зони комфорту, чому б не спробувати ще щось новеньке. 

— О, наша людина, — Микола поплескує мене по плечу. — Вино залишимо дівчатам. І Ернесту.  

— Я теж буду Фінку, — Влада роздивлялася цукерки за скляною вітриною. — І ті кругляшки з горіхами.

— А дупа не злипнеться? — Марк дивиться на дівчину. 

— Якщо злипнеться, ти перший про це дізнаєшся, — Влада показує йому язика. — Візьми мені грамів двісті.