Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Ксю, тобі щось взяти? — Марк поглядає на руду.

— Ні, тільки вино, — вона всміхається, а мені знову хочеться струсонути її за плечі. Чи тільки я бачу її виснажений вигляд? 

***

— Твою мать! — всі затихають на сходах в під’їзді, коли ми вже повертаємось до Олі додому. Заглядаю через плече дівчини і те саме твою мать лунає вже у мене в голові. Поруч голосно лається Коля. 

В квартирі стоїть по кісточку води. Вона тонкими цівками стікає по стінах, залишає мокрі сліди на білій фарбі. 

— Біжи до сусідів, кажи, що вони нам тут Титанік влаштували, — Марк входить до квартири перший, залишаючи пакет з пляшками на столику. — І до сусідів знизу, попередь.

— Тут спеціальна підлога, наскільки я знаю, — Оля вже на сходах вгору, — вона блокує протікання вниз и перекриває воду в трубах. Треба батькам написати. 

— Біжи, — Аліса підвертає свої джинси і, залишивши взуття біля дверей, йде слідом за Марком до квартири. 

— Так, йди, — я роблю те саме, що й Аліса. — А ми почнемо воду вичерпувати.

Холодна вода влітку — це завжди кайф, але шкіра все одно спочатку вкривається величезними мурашками. 

— У ванній був тазік і відро, — Ернест йде слідом за мною. Йому добре в шортах. 

 — Коля, вимкни електрику, там в коридорі! — Марк визирає з вітальні. — Щоб нам тут шокову терапію не влаштувало.

— Ща.

Коля заходить останнім. Світла вистачає і від неповного місяця за вікном. Його половинка наче посміхається нам, а може просто сміється з нашої ситуації. Мені ж взагалі не до сміху. Що робити? В таких ситуаціях я відчуваю себе безпорадним пташеням, котрому повинні сказати, що робити. Стійкість в стресових ситуаціях — це не про мене. В резюме цього писати не буду. 

Зненацька я відчуваю, як мене зі спини обдає холодною водою і футболка одразу ж липне до шкіри. З рота виривається зойк, і я швидко обертаюсь, не утримуючи рівновагу. Якщо ви коли-небудь бачили, як каченята в селі падають на пухнасту дупку, то я якраз так і впав. Прямісінько у воду. Всі починають сміятись, а мене просто заливає хвиля сорому і образи. А поруч стоїть Ернест, який бляха саме і бризнув водою у мене.

— Що за дитячий садок? — виходить грубіше ніж хотілось. Але емоції вирують, як кипляча кава в джезві. Ще кілька хвилин, і кава вже виллється назовні. 

Не можу стриматися, коли бачу, як посміхається Ернест. Його очі наче кидають мені виклик. В них чорним по білому написано і що ж ти зробиш? Між криком та діями все же обираю друге, і просто бризкаю водою в сторону Ернеста. Його футболка повністю прилипає до тіла, але блондин лише починає сміятись гучніше. В мене знову летять краплі води, залишаються темними плямами на одязі, на котрому вже сухого місця немає. Для Ернеста — це гра, веселощі. Для мене — привід втопити його прямо тут. Але на жаль тут дуже мілко. Але моєї агресії вистачить на те, щоб втопити десятеро таких зарозумілих, нестерпних хлопців. Тому я підриваюсь і просто штовхаю його в груди. Від неочікуваності блондин робить крок назад. Чесно? Мені б навіть хотілось, щоб він штовхнув мене у відповідь. Я пару разів бився в школі, але вже в такому свідомому віці — ні. Зараз в мені промовляє лишь злість, яка потребує виходу. Або у чайника зірве кришку. 

— Заспокойся, — Ернест ще всміхається, але очі має серйозні. — Мокрі штани — не кінець світу.

Як змусити людину вибіситись ще більше? Просто сказати їй заспокойся. Стискаю руки в кулаки, намагаюся згадати всі довбані дихальні практики, які ми використовуємо на сцені. Але думки збились в такий гармидер, що нічого путнього не приходить до голови. 

— Охололи! — я чую крижаний голос Оксани. Вона впихає в мої руки велику пластикову миску, а в руки Ернеста — відро. — Краще ділом займіться. Вода не випарується. 

Мовчки берусь до роботи. Глушу ті всі образливі слова всередині себе. Намагаюся переробити їх в енергію для того, щоб скоріше вичерпати воду та піти геть. Вже не хочеться нічого: ні вина, ні водки, ні розмов з новими знайомими. Хочеться зникнути звідси і просто не приймати участі в цій безсенсовній розмові.  

Дівчата допомагають нам ганчірками і через не цілих дві години потоп ліквідовано. Де не де на паркеті з’явились пухирі, але, на жаль, цього ніяк не уникнути. 

— Дякую вам, — Оля розвішує останню ганчірку, щоб висохла і повертається до нас, — не знаю, що б я тут без вас робила. 

— Я тебе прошу, — Марк розвалюється на дивані, — ми ж у тебе є не тільки, щоб приходити сюди побухати.

— Кажи за себе, — Влада сідає йому на ноги, бо більше на дивані місця не залишається. — Шуткую. Завжди будь ласка, мала. 

Коля й Аліса приносять з кухні тацю з напоями, які ми купили, і ставлять на журнальному столику. Кожний тягнеться до своєї склянки або фужера. В моїй руці опиняється висока рюмка з водкою червоного кольору. Пахне не так бридко, як можна уявити. Але не хочу думати зараз про свої стандарти або принципи, тому просто випиваю разом з усіма. Випиваю залпом і відчуваю, як тепло швидко рухається від горла вниз, у шлунок, розливається під шкірою. На язиці залишається ягідний присмак, але від гіркоти я все ж здригаюсь.