Читати книгу - "Троща"

— Маладєц, шельма, — знов похвалив його підполковник Хорсун, а на прощання ще дав і коробку «Казбеку», побажавши «ні пуху ні пера», наче Місько вирушав на полювання.

Стодоля знов проводжав Міська аж до Багатківського лісу, де, здається, мав свій тимчасовий осідок. Услід за ними так само пленталися три сторожі, але Стодоля на них не зважав. Він дістав із торби алюмінієву баклажку, обтягнуту темно-зеленим сукном, відкрутив накривку і потяг три добрих ковтки.

— Будеш? — простягнув баклажку.

— Ні, мені ще далеко йти, — відмовився Місько. — Та й нині, сам розумієш, мушу мати світлу голову.

— Як знаєш, — сказав Стодоля і ще потяг два ковтки.

— Ти тепер із совітами, а баклажка в тебе німецька, — зауважив Місько.

— Я в них у пошані, вони нормальні хлопці. Хіба ні?

Місько тільки пересмикнув плечима.

— Ти ж бачив, це звичайні люди, у яких своя правда, — сказав Стодоля.

І тут не витримав Сірко:

— Та чули вже! — раптом вигукнув він, витріщивши на Міська руді очиська. — Чули ми про цю їхню правду!

— Яку? — не зрозумів Місько.

— Яка начебто у кожного своя! Ти вже казав.

— І що?

— Правда одна, ось що, — сказав Сірко. — Плюнь тому в очі, хто плодить тисячу правд!

Я не перебивав його, бо хотів запитати у Міська те саме: чи він також вважає, що скільки людей на світі, стільки й правд?

— Мова ж не про мене, а про Стодолю, — ображено пояснив Місько. — Чи про кого я розповідаю?

— Годі вам, — примирливо сказав я. — Що ви, друже Міську, відповіли на те Стодолі?

Він почухав потилицю, пригадуючи, на чому його перебили. Мені здалося, що Місько міркує, як би його делікатніше передати розмову. Але далі я зрозумів, що він не бреше. У його становищі вступати зі Стодолею в дискусію не випадало. Назвався вовком — мусиш підвивати.

— Хорсун нормальний, — погодився Місько. — А капітан із Києва — вар’ят натуральний.

— Ми їх усіх обведемо кругом пальця, — сказав Стодоля.

Підігрітий горілкою, він цілу дорогу заспокоював Міська:

— Ти не переживай. Вив’яжемося з цього завдання і заживемо як люди. Можемо намазати до якогось великого міста на схід, де нас ніхто не знає. Матимемо роботу, гроші і все, що захочемо.

— Думаєш, то так легко?

— А чому ні? Більшовики до нас ставляться, як до своїх.

— Це тепер вони такі добрі, — сказав Місько. — А після того, як зловлять Буревія, ще не відомо, якої заспівають. Жили витягнуть.

— Хай тільки спробують. Ми, Міську, раптом щось піде не по-нашому, і від них намажемо. Хай тоді лікті гризуть.

Стодоля знов почав виправдовуватися, чому він перекинувся до совітів. Причина не лише в тому, що Буревій хоче їх застрілити. Найгірше те, що Організація вже викінчена. Кращі люди погинули, багато перейшло до більшовиків і нині водять провокативні боївки під виглядом повстанців. Щодня чуємо, що тут або там заскочені в криївках підпільники стріляються, докінчують себе гранатами. Люди перетворилися на офірних овець. Хіба не час покласти цьому край?

Місько слухав його і думав, що в кожній людині, десь там, насподі, сидить чорт самовиправдання. Цей гаспид готовий наснувати тисячі простих і зрозумілих причин, аби чоловік міг пояснити свій найтяжчий гріх. Якщо не виправдати, то бодай пояснити.

Край лісу вони пристояли. Три постаті теж зупинилися. Близько, як тіні. Місяць зайшов, і в темряві сторожі тримали ближчу дистанцію. Один із них закурив, полум’я сірника, сховане в пригорщі, кинуло світло на худе гостре лице. Місько напружився. Може, здалося?

— Бурлака? — пошепки спитав він у Стодолі.

— Ти його знаєш?

— Бачив колись. Але ж він також загинув.

— Так, — сказав Стодоля. — Ще торік.

— Раніше з тобою його не було.

— Не було. Це зараз йому закортіло пройтися.

Стодоля теж закурив. Не поспішав прощатися, мовби чогось ще не доказав. Місько й собі дістав коробку «Казбеку», та, покрутивши її в руках, простягнув Стодолі.

— Візьми. Забагато підозрілих подарунків як на один раз.

— Може, й так. — Стодоля взяв цигарки й заховав у кишеню. — Не треба нам зайвих підозр. Хлопці як? Не питають, куди ти ходиш?

— Вони знають, що я маю дівчину.

— А про мене що кажуть?

— Нічого. Тебе немає. Ти мертвий.

— Про Михасю щось чув?

— Ні, вона десь ховається.

— Скучив я за нею, Міську. Так скучив, що сил немає.

— Чому не признаєшся до неї?

— Боюся, чи зрозуміє.

— Якщо кохає, то зрозуміє, — сказав Місько.

— Так думаєш?

— А як?

Наступну стрічу Стодоля призначив Міськові через три дні також на «мертвому пункті» біля осичняка, що ріс острівцем недалеко від хутора Драгоманівка.

Прощаючись, Стодоля затримав його руку в своїй.

— Міську… — зам’явся, добираючи слова.

— Кажи.

— Якщо здумаєш крутити на два боки, твоя заява про співпрацю з ГБ може ненароком потрапити до рук Безпеки. Там довго не розбиратимуться.

— Вкуси себе за сраку, — сказав Місько.

Далі він сам пішов через поле, і коли озирнувся, то ще бачив, як край лісу спалахували вогники від цигарок. Він подумав, що легко міг би скосити їх усіх чотирьох з автомата, але через наказ провідника Буревія пішла якась інша гра, затягнута і не зовсім зрозуміла. Гаспид, який сидить у кожній людині, не любить, щоб усе було напрямки — часом він плете свою павутину стежок і доріг, на які спокушає тебе безнастанно, аби ти прийшов до цілі з фатальним запізненням.

2

Через три дні Місько пішов до Стодолі на зустріч, а ми з Сірком зосталися вдвох у криївці, і Сірко вперше сказав, що Місько якийсь не такий.

— Він сі змінив по тому, як підписав заяву і став водитися з гебістами, — довірливо дивився на мене Сірко своїми рудими очима. — Кажу йому, давай спиляю звізду на куплі[36] від паса і виб’ю тризуба. А Місько гнівається: мовляв, як він піде з тотим тризубом до полковника Хорсуна?

— Підполковника, — поправив я, ніби вже й Сірка брав на протокол.

— Один біс, — сказав він. — Змінився Місько.

— Ти би теж сі змінив, якби довелося ходити в більшовицьке кубло й повсякчас лисичити. Думаєш, то легко?

— Не знаю. Але я застановляюся собі на думці, як то чоловік стає зрадником. Аво, візьми хоч би й Стодолю. Ми ж його он скільки знали, а й подумати не могли про таке.

— Хлоп втомився і хоче легшого життя, — сказав я.

— Якого легшого? — не зрозумів Сірко. — Як можна втікати від того, що тобі назначено. Я вдячний Богові, що дав мені таку дорогу. Іншої не хочу.

— Люди бояться смерті, — сказав я. — І це природно, бо вони приходять у світ, щоб жити. Вони хочуть бути щасливими.

Я вже