Книги Українською Мовою » 💙 Історичний роман » Минуле поколінь, Павлюк Олександр 📚 - Українською

Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Минуле поколінь" автора Павлюк Олександр. Жанр книги: 💙 Історичний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 67
Перейти на сторінку:

- Мав.

Отаман мовчав, Іван дивився йому в очі.

- Я знаю, що ви від Глондара.

Яким підняв голову.

- Зв’яжіть їм руки.

Троє запорожців дістали мотузки. Спершу скували Євтима, за ним Богдана. Коли черга дійшла до Георгія, той знову не витримав і вийшов.

- Зараза! Ти за кого нас маєш, курвий сину, - Голос набирався такої люті, що аж хрипнув, - Зброю здай, коней забери, руки зав’яжи. Далі лахи знімеш і босяком йти?

- Драго, - Тихо звернувся Іван, - Будь ласка, заспокойся.

- Якщо треба буде, накажу, - Спокійно відповів гетьман, - І тоді, пане Георгію, всі присутні побачать чим ви дівок товчете.

Козаки вибухнули сміхом.

- Не чиніть спротиву, ви бранці, - Продовжував напрочуд спокійним голосом.

Георгій закрив очі, наче лев у клітці, дав скувати свої руки. Більше ніхто говорити не хотів. Всі довірились Строгому, який вигляду не подавав, але у свої слова вірив все менше.

 

***

- Якиме, а чого ти не втік?, - Запитав Євтим, намагаючись смикати мотузку.

- Думав ми дамо бій.

- Двадцять хлопів з мушкетами, шаблями і в додаток троє вершників на чолі з отаманом, - Перелічив Дмитро, - Тут тіки армія б наважилась.

- А ми хоч і вміємо зброєю вимахувати, але в тій ситуації, панство, погодьтесь, нічо не зробиш, - Пояснив Іван, - Добре хоч Тарас дав драла. На його коні й від біса втекти можна.

Повели їх за дві милі від місця сутички в добре облаштоване місце, яке вартові козаки називали: «Січчю». Дати їй статус знищеної фортеці в 1709 році було складно, адже нагадувала вона радше тимчасове лігво, де перебувало на око, людей п’ятсот, може менше. Бажання лічити не мав ніхто, то ж після того як запорожці прив’язали їх до дерев’яних стовпів руками назад, намагалися тільки видобути воду, а зробити це можна розмовляючи з вартовими, які були надзвичайно строгими і мовчазними.

- Ну так не годиться, - Продовжував наполягати Євтим, - Дайте моїм побратимам хоть по горні.

- Діду, - Байдуже відповів потягуючи руки, - Штрикну ножем, сиди тихо.

Євтим пирхнув.

- Дожилися, уже бранцям води не дають, - Він сперся до колоди й нахилив голову вбік, - Вітер холодний, а сонце пече.

- Що з нами буде?, - Запитав Яким.

- Не знаю, синку.

- Таки треба було тобі їхати додому, діду, - Хлопець з розпачем подивився вгору.

- Ми ще туди поїдемо, треба тільки поговорити з їхнім отаманом. Іване, хто то такий?

Строгий, якого вирішили як ватажка прив’язати до окремого стовпа, намагався заспокоїтись, вдихаючи і видихаючи повітря.

- Не знаю.

- А хто ми такі, він бач знає, - Промовив Георгій.

- Цікаво звідки, - Іван промовив тихо.

Просиділи так ще години дві, поки з головної дерев’яної будівлі не вийшов козак на ім’я Олег, якого побратими чомусь називали Омутом. Євтим уже хотів почати говорити про воду, але Омут його випередив.

- Гетьман хоче поговорити з Якимом Глондаром.

Іван перевів свій погляд на хлопця, Євтим який був повернутий спиною, намагався повернути голову.

- Я піду з ним, - Ствердно сказав Строгий.

- Я також, - Вигукнув Євтим.

Олег кілька секунд помовчав.

- Лише він.

Підійшов до хлопця, розв’язав пути і в супроводі двох строгих наглядачів, направився до покоїв.

Імпровізована Січ хоч і не була масштабною, зате добре укомплектованою. Він помітив стріху де працювало двоє ковалів, невеличкий майдан, мішені й навіть крихітну церкву де проводили молебинь.

Двері до поміщення отамана були доволі новими на вигляд, без царапин, потертостей чи плям. Зустрічав коридор з порталами, за лівим з яких, знаходився ватажок.

- Зараза, він ще малий, він його задусить, - Іван відчайдушно намагався вирватися із зав’язаної мотузки.

Євтим після таких же спроб здався і знову спер голову на колоду дивлячись вгору. На небі почали сходитись темні хмари.

- Він мусить, зможе, треба вірити, - Сказав важко.

- Мусить, - Підтвердив Дмитро.

- Ше гімняр, але син Глондара, то ж не дурний, - Сказав Георгій.

Іван здався й розслабив руки.

Кімната гетьмана була доволі темною в середині, світло йшло від одного невеличкого вікна, а решта від свічок з лампадками. На стіні висів шкіряний щит з маталевою вставкою по центру, а над ним шабля, яку він направляв кілька годин тому. Дерев’яне руків’я, позолочена гарда без візерунків, а піхви зроблені з простої темної шкіри. Біля стіни знаходився невеличкий стіл і табуретка, на якій сидів отаман.

- Яким Глондар, - Почав говорити, - Я думав Свирид вже не сплодить виродків, - Підняв очі, - А зараз прошу, його дитя приковане до мого стовпа.

Яким мовчав.

- Твого батька я знав, - Отаман встав, - Ми служили разом, разом воювали, - Підійшов до вікна, - Разом ховали.

Одягнений дуже просто, без яскраво чи кроваво червоних накидок, сорочок, без хутряних шат. Натомість в простій тусклій лляній сорочці і темних вільних штанах. Зрозумівши, що хлопець не говорить, продовжив вести монолог.

- Цар вів нас на Північ, бити шведів і Бог тільки знає, кого ще. Заставляв робити неможливе можливим. І ми робили, - Твердо й гордо сказавши останнє речення, - А коли верталися додому, на батьківщину, бачили, що він робив тут, - Повернувся до столу.

Погляд Якима трохи заспокоївся, хоч і не видавав тремтіння чи страху.

- Твій батько пішов служити далі, а з мене було досить. Всі ці інтриги, вічні балі. Поїдь до царя, оближи сраку, щоб отримати земляку, - Гетьман сверлив поглядом хлопця, - Це не козацтво.

- Що ж це тоді?, - Раптом запитав Яким.

Очі отамана розширились, грізні настрої в зіницях мали заставити впасти на підлогу, але не заставили.

- Шляхта із шаблями, блазні, піддані, раби, - Зі злобою й засудженням перераховував отаман, - Збіговисько.

- Отамане, хто ти?

1 ... 26 27 28 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минуле поколінь, Павлюк Олександр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"