Читати книгу - "Османськими шляхами, Мак Карсегі"

–Застрілю, скурвого сина і оком не кліпну! – закричав Богдан.

–Не роби... кх-кх, – вдавився апельсином паша, – не роби дурниць, козаче.

–Які тут ще дурниці? Грошей, щоб викупити дружину, у мене немає. А без неї і життя немає.

–Во ім’я Аллаха, – зірвався з місця Мурат. – Ти плямуєш мою честь.

–Я тебе найняв, то й виконуй свою роботу, – зашипів Богдан.

–Я на таке не наймався! – подався вперед кримчак.

–Як ні, то й ні, – відповів козак. – Можеш бути вільним.

Мурат глянув на Девлета і все зрозумів. Його репутація заплямована. Він привів до паші того, хто тепер загрожує його життю. Таке не прощається. Таке можна відробити лише кров’ю.

–Богдане, Богдане, – зітхнув Гаврилюк, – що ж ти коїш?

–Рятує свою дружину, – усмішка не сходила з обличчя Василя.

–Думаю нам потрібна наша зброя, – кивнув у бік розгублених охоронців Лаврін. – Чого стали, немов укопані? Несіть.

Один з кримчаків подивився на Девлета, очікуючи його підтвердження.

–Я відпущу і твою дружину і вас усіх, якщо клянешся зберегти моє життя, – покосився на Богдана паша.

–Мені воно не потрібне. Твоє життя. Приведіть дружину і принесіть нашу зброю.

–А мусульманин поклянеться іменем Аллаха? – Девлет вп’явся темними очами в Мурата.

Той зніяковів.

–Він тут ні до чого, – сказав Богдан. – Я його звільнив.

–Помиляєшся, козаче. Ми усі це знаємо. Слово, Мурате. Клянешся іменем Аллаха?

–Клянусь іменем Аллаха, – відповів кримчак, зітхаючи. Мурат розумів у яку халепу втрапив і був готовий проклясти усе на світі. Але вибору не мав. – Він залишить тобі життя.

Зброю гостям віддали і привели Мелашку, але при цьому напхалось охорони ціла зала. Вони б легко могли порішити їх усіх. Але життям господаря дорожили навіть більше ніж своїм. Бачачи пістоля поруч зі скронею паші не наважувались зробити навіть зайвого руху.

–Отамане, Лавріне, – сказав Богдан, – заберіть Мелашко і мчіть чимдуж додому.

–Богданко, – важко ковтнула слину Мелашка, – а, як же ти?

–Я ще маю знайти наших діточок. Їдь. Вони захистять тебе.

Юрко, як на диво, зорієнтувався першим, підбіг до Мелашки, вхопив її за руку і потягнув на двір. Вона ще озиралась, дивилась на свого чоловіка і думала, коли зможе його побачити знову. Але відповіді на це не було. Дякувала Богу за тих кілька миттєвостей, коли вони змогли побути поруч і молила його, щоб зберіг її коханому життя. Щоб він повернувся додому з їхніми діточками.

–Не забувай, Мелашко, я кохаю тебе, – сказав вслід дружині Богдан.

–І я тебе кохаю, – відповіла вона в дверях.

Слідом вийшли з приміщення Гаврилюк і Лаврін.