Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

Навколо мене вода. Куди б я не кинула оком — мерехтлива блакить тягнеться до лінії горизонту. Мої ноги на її поверхні, але замість прохолоди та ніжного доторку хвиль, я відчуваю, як шкірапалає та покривається пухирцями. Раптом піді мною вода розходиться колом, і я провалююсь в чорну безодню, що утворилася на цьому місці.
Відчуття вільного падіння стискає нутрощі у вузол. 
Я лечу, а поруч зі мною струменіє вода. Наш тандем прекрасний. Я підставляю пальці їй назустріч , граюся з краплями, що стікають до ліктя. Здається, вона щось шепоче. 
З жахом усвідомлюю, що не чую своє серцебиття, воно не слабке, не повільне, його просто немає.

Перше, що повертається — слух. Голоси, їх багато. Жінка та чоловік белькочуть нерозбірливі слова, складаючи у речення. Пронизливі звуки ритмічного пищання гупають в голові. 
— Показники змінюються, — каже жінка. 
Я намагаюся розплющити очі. Збіса довго я не бачила нічого, тому намагаюсь докласти максимум зусиль. 
— Все добре, ви з нами, не поспішайте, - кладучи долоню на моє передпліччя, промовляє ніжний голос. — Вона приходить до тями, потрібно викликати лікаря, — каже вона кудись вбік. 
На обличчя щось тисне, наче хтось душить мене, або, скоріше, змушує дихати проти моєї волі. Намагаюсь піднятись, але це лише жалюгідна спроба. 
— Не варто, міс, — теплі руки втримують мої плечі на місці. 
Контури кімнати все ще пливуть. Бачу лише багато світла, воно пекучим, пульсуючим потоком розриває очі. Я заплющую їх, не в силах більше терпіти це. 
— Лікарю Вільямс, вона в свідомості, показники стабільні. 
— Добре, варто зменшити дозування седативного, — він підходить ближче, голос десь зовсім поруч. — Міс, якщо ви мене чуєте — спробуйте моргнути. 
Я прикладаю всі сили, аби двічі розплющити та заплющити очі. 
— Добре. Ви пам’ятаєте хто ви? Якщо так — моргніть двічі, а якщо ж ні — один раз. 
Я пам’ятаю, тому даю відповідний сигнал. 
— Гаразд, відпочивайте. Як тільки ви будете більш стабільною, ми зможемо розшукати ваших рідних, щоб повідомити про ваш стан. 
І знову провалля, вже таке рідне та знайоме.

Я в свідомості. Чітко бачу лікарняну палату, за вікном світанок, або захід сонця. Червоні промені фарбують все, наче заливають свіжою кров’ю. Крісло біля ліжка порожнє. З руки стирчать трубки, що виходять з катетера, прибинтованого до згину ліктя. Я ворушу пальцями рук, торкаюся м’якої ковдри. Пробую повторити те ж саме з ногами, та розумію, що стопи перев’язані. Але все добре, я відчуваю кінцівки, це не може не тішити. 
Двері відчиняються, медсестра в білому халаті та з волоссям кольору попелу, заходить всередину, і підіймає брови дивлячись на мене. 
— Міс, ви знову прокинулись, — тепла посмішка прикрашає її немолоде обличчя. Цей голос такий знайомий… це вона заспокоювала мене минулого разу. 
Я кручу головою, підіймаю руку, аби допомогти собі звільнитися від маски. 
— Ні-ні! — вона короткими кроками підбігає до мене. — Все добре, я допоможу. Ви вже можете дихати самостійно, але поки були без свідомості, ця маска допомагала в цьому. 
Жінка обережно знімає маску і я роблю перший, за довгий час, самостійний вдих. Так ось, що ми відчуваємо, коли немовлятами виходимо з лона матері, та робимо перший ковток повітря, аби закричати світу про своє народження? 
Легені розкриваються, ніби довгий час перебували в режимі економії енергії, болять та стискаються знову.  
— Ми ідентифікували вашу особу. Рідні, що довгий час шукали вас, вже їдуть. Все буде добре, міс Гарпер. Найстрашніше вже позаду. Ви в безпеці. 
— Води, — перше, що я можу сказати. 
Медична сестра кидається до столика і наливає в чашку з соломинкою воду. 
— Але обережно, маленькими ковтками, — наказує вона, натискаючи на кнопку, що переводить моє ліжко в інше положення. — Вам потрібно зробити три ковтка, не більше. 
Я затискаю між губами соломинку і тягну рідину. Ніколи в житті не куштувала чогось смачнішого за цю воду. Вона солодка та цілюща, змиває всі думки. Зараз я мислю лише про це блаженство в своєму роті. 
Медсестра забирає ємність від мого рота, я вдячно киваю головою. 
— Де Брі? З нею все гаразд? — хриплю я. 
— Брі? Хто така Брі? — обережно запитує вона. 
— Маленька дівчинка, руда, як я. 
— Міс, вас привіз якийсь чоловік, і поки ми кинулися надавити вам першу медичну допомогу, він зник. Ніякої дівчинки не було. 
Що з нею сталося? 
Рік! Господи, він живий? Без нього дитина залишиться круглою сиротою. 
Я заплющую очі, ховаючи сльози. Це не допомагає, вони гарячими краплями котяться скронями. Набираю повітря в легені, аби задати чергове запитання. 
⁃ Гадаю, варто запросити слідчого, аби ви розповіли йому все, що пам’ятаєте, — вона натискає на кнопку біля приборів над моєю головою. - Міс Гарпер прийшла до тями і може розмовляти, запросіть лікаря Вільямса і того слідчого, що чекає в холі, якщо перший дасть на це свій дозвіл, звісно, — важко видихаючи додає вона.

— Я вже казала, що не знаю, де перебувала. Мене тримали в закритій кімнаті. 
— Але ви стверджуєте, що там була дитина. Тобто вас тримали разом? — запитує слідчий, з бородою, як у вікінга. Його блакитні, наче неживі очі, пронизують мене наскрізь. 
— Ні, я втікала і зустріла її, вона плакала. Я не могла пройти повз, — брехня з легкістю злітає з мого язика. 
— Ви бігли лісом. Що то був за ліс? 
— Вибачте, не встигла записати тамтешніх білок про це, — я стисла кулаки. 
— Добре, почуття гумору повернулося, це гарний знак, — каже лікар. 
— Це був звичайний ліс. Темний, страшний та безкінечний, — бурмочу, зиркаючи на сонячні промені, що танцюють стінами. 
— Міс, нам потрібно знати всі деталі, аби знайти ваших викрадачів. Які саме маски були на них? 
— Звичайні маски, я б в такій спокійно пішла грабувати банк. 
Слідчий звів брови і кутик губ. Його явно веселить моя розповідь. 
— Можливо, ви звернули увагу на якісь татуювання? Або ж вони називали імена, чи прізвиська. 
— Ні, нічого такого не пам’ятаю. Мені приносили їжу раз на день. Часом зв’язували. 
— І таврували.
— І таврували. В той день, трішки пізніше, я вибралася звідти, — показую пальцем на живіт. — Проте, як бачите, вдалося кепсько. 
— І ви стверджуєте, що вони не висували ніяких вимог? — посміхаючись запитує він. 
Я починаю важко дихати і злитися. Пульс на моніторі пришвидшується. Мене бісить він та його тупі запитання. 
— Все, годі! — втручається лікар. — Прошу залишити міс Гарпер в спокої, вона і так відповіла на багато запитань. 
— Якщо щось згадаєте, — він з притиском промовляє останнє слово. — То прошу, подзвоніть негайно, — чоловік простягнув візитівку. 
Я не прийняла  її, лише підборіддям кивнула на столик поруч. Слідчий важко видихнув, але підійшов та поклав клаптик картону на вказане місце. 
Груба підошва його чобіт відбивала чіткий ритм, коли він залишив приміщення. Лікар перевірив мої показники, що відображались на апараті, підставив стілець ближче, та сів поруч, аби розмова була більш приватною. 
— Ви щось не договорили слідчому, міс Гарпер. Якщо ви боїтеся, або вони вам погрожували, то… 
— Мене зґвалтували, — я хочу перевести тему, перебити брехню хоча б краплею правди. 
 Він не має здивованого вигляду, лише стискає губи, киваючи головою. 
— Як тільки ваші сили відновляться достатньо, щоб активно працювати з іншими спеціалістами, наш психолог почне роботу. Якщо вам буде некомфортно — можемо підібрати іншого фахівця. 
— Дякую, — тихо говорю я, перебираючи між пальцями кутик ковдри. 
— Ми оглядали вас, брали аналізи, ви абсолютно чисті. Принаймні, поки що, — він пояснює свої слова, зауваживши мій здивований вираз обличчя. — Дещо не так легко виявити в короткий час після зараження. Але часто це все йде в комплекті, тому, висока ймовірність, що ви абсолютно здорові. 
— Дякую, не думала, що людині з вогнепальним пораненням скажуть такі слова, — іронічно посміхнулася я. 
— Ви зрозуміли про що я. А це, — він кинув поглядом на місце, не куля влучила в тіло. - Минеться. Пощастило, що вона пройшла повз життєво важливі органи. І рана була непогано тампонована, це врятувало вас від ще більшої втрати крові. Хоча, мушу зізнатися, що четверта група, резус мінус, була використана нами в промислових обʼємах, — жарт для своїх, який я оцінила, але не подала виду. — Хто вас сюди доставив, до речі? Це він зупиняв кровотечу? 
Горло стислося від раптового спазму. Кайл. Він відпустив мене, чи повернеться після того, як я одужаю? Чомусь другий варіант зігрів душу. Чим вони мене накачують, що такі думки прилітають в голову? Ще не вистачало стати овочем, судження якого абсолютно не логічні та згубні. 
В палату постукали, і знайоме обличчя, що ховалося за букетом білих троянд, повстало перед моїм поглядом. 
Шон. 
Я ніколи не любила білі троянди, лише червоні. 
Хм, якщо так подумати, то скільки букетів білих троянд подарував мені Шон за час наших стосунків? Десятки, напевно.
А скільки ж було червоних? Відповідь - нуль.    Жодної паршивої червоної троянди. 
І ця історія зовсім не про троянди. Йому завжди було байдуже на мене і мої бажанння. Просто, власне, мені не вистачало сміливості зізнатися в цьому самій собі. Я завжди вигадувала мільйон виправдань його вчинкам. Та зрада з білявкою була останньою краплею, це переповнила чашу мого терпіння. 
— З днем народження, кохана, — солодко протягує Шон. 
— Що? Вже десяте серпня? — я хочу підхопитися, сісти рівно, проте швидко відчуваю протест тіла. 
— Так, любове моя, — він опускається на коліна і бере мене за руку, не відпускаючи квіти. — Я думав, що зійду з глузду. 
— Ти вже з нього зійшов, Шоне. Я тобі сказала, що між нами все закінчено, — напружуючи руку, я намагаюсь зробити супротив його хватці, але він сильніший. 
— Бетані, невже через одну маленьку помилку ти перекреслиш все, що між нами було, отак просто? — вдаючи праведника, запитує він. 
— Маленьку? Та в неї розмір четвертий, або ж мінімум третій! — мене веселить жах в його очах, коли він киває в бік лікаря, що досі стоїть тут. 
Той лише прокашлявся і тихо вийшов, залишаючи нас лише вдвох. 
— Бет, я був не в своєму розумі, ми були під кайфом, — наче це щось змінює, пояснив він. 
— Дивно, що під кайфом були ви, а кайфонула від цього я.  Правда, видовище було гідне, та ще й дало мені зайвий привід переконатися, що я тобі так треба, як мертвому припарка. 
— Та я бляха, все робив для тебе! — обурюється він. — Той клятий допінг я прийняв лише задля тебе! — вибухає він. 
— Що? — сміюсь, хоча від цих різких рухів бік, наче ножем ріжуть, проте, зупинитися не сила. — Офіційно, це найбезглуздіше, що ти колись говорив. До чого тут я? 
— А до того! Ти сама сказала, що в тому сезоні я мав вистрелити, мав показати себе, тому що з кожним роком я не стаю молодше. 
— Шоне, я просто хотіла тебе підтримати, а останнє… це був просто жарт, тупий жарт, — я звела брови. 
— Годі! — роздратовано заявив він. — Я не давав згоду на розривання заручин. Ти все ще моя наречена і це не обговорюється! 
— Шоне, ти не можеш… 
— І крапка! — він швирнув букет на стіл і вийшов з палати, гримнувши дверима. 
Я все ще сиділа, вирячивши очі, коли до палати зайшла вже знайома мені медсестра. 
— Міс Гарпер…
— Можна просто Бетані, — перебила я. 
— Бетані, вам прислали квіти. 
— Ще одні? — дивлячись на білий символ Шонової байдужості, запитала я. 
— Так, але вони трішки… — жінка зайшла, заносячи за собою темну хмару троянд. — Трішки… чорні, — ніби вибачаючись сказала вона. 
— Від кого вони? — напружуючи спину, аби краще роздивитись, запитую я. 
Кожна пелюстка виблискує та переливається в променях сонця. Вони схожі на найтемнішу ніч. Я ніколи не отримувала чорних квітів. Шкода, адже вони прекрасні. Медсестра побачила мій захват від букету і трішки розслабилась. 
— Курʼєр сказав, що замовник залишився анонімним. Але там є записка, — жінка береться за чорний папірець і підіймає його перед грудьми. — Прочитати? 
— Ні! — вигукую я. — Ні, дякую, я сама, — вже спокійніше кажу я, хоча серце шалено б’ється об грудну клітину.
Вона передає мені записку, а сама ставить поруч букет чорних, неймовірно величних та прекрасних, троянд. 
Я розгортаю і знаходжу короткий текст, який народжує усмішку на моєму обличчі: