Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

— А ви, до речі, так і не відрекомендувалися… — сказав він Чоловікові в Червоному.

Той скрушно зойкнув і сягнув у внутрішню кишеню.

— Винен… У розпалі суперечки забув назватися, — бурмочучи, він по лікоть встромив руку під полу плаща, скособочився й навіть трохи присів, наче кишеня була безмірно глибока. — Як то кажуть… Картка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації…

— Куди?! — не второпав Андрій.

— На Патріарші ставки… Не читали? — довговолосий кинув на Андрія іронічний погляд і нарешті витяг щось із кишені. — Ану… Опа!

І він причинив водійські дверцята, щоб жовте світло впало на поліційне посвідчення в його руці. «Генерал Баалюк Харитон Еребович. Начальник слідчого управління», — прочитав Андрюха і тут же вражено повторив уголос:

— Генерал?!

— Та де! — той здивовано розвернув посвідчення до себе, наче вперше бачив. — Оце так ви мене підвищили!

І показав його знову. У посвідченні чорним по білому було написано «майор».

— Здалося… — розгублено мовив Андрій, хоча внутрішньо був цілком упевнений, що секунду тому так само чітко, як оце зараз, бачив слово «генерал».

— Будьмо знайомі! — Харитон Еребович усміхнувся й простягнув йому руку.

Долоня була суха і тепла, а рукостискання — міцне, майже сталеве.

— Рідкісне у вас ім’я по-батькові…

— Це факт, — задоволено кивнув Чоловік у Червоному.

Правду кажучи, як для начальника слідчого управління, значно рідкісніша була зовнішність Харитона Еребовича. І цей плащ… Криваво-червоний шкіряний, старий на вигляд — у цій глушині він мав цілком дикий вигляд. Наче власник поцупив його в костюмерній кіностудії. Таких начальників управління Андрюха не те що досі не бачив, а й не припускав, що колись побачить.

Відчинивши дверцята мікроавтобуса, Харитон бадьоро заплигнув у кабіну.

Андрій кивнув на облуплений напис:

— То ви й туристів возите?

І відчинив важкі двері салону. Сидіння були повідкручувані, на брудній підлозі — калюжа розталого снігу. За водійським кріслом лежала здоровецька кувалда. Чорна і чомусь із різьбленою ручкою. Більше нічого. Андрій, що намірився поспати, розчаровано зітхнув.

— Можна й туристів… — запізніло відповів Харитон. — Але частіше трупи.

— Справді? — здивувався Андрій.

Харитон зареготався.

— Та сідай уже!

У кабіні було жарко. Лобове скло «пижика» по периметру було оздоблене вставленими монетками — наче хтось вклав сюди цілу колекцію. На подвійному передньому сидінні не було нічого, що б нагадувало гніздо для паска безпеки, і, кинувши в ноги наплічник, Андрюха засовався, намагаючись зрозуміти, як пристебнутися.

— А тут можна не пристебуватися, — дозволив Харитон.

— Монетки збираєте? — запитав Андрій, кивнувши на лобове скло.

— Дарують. До речі, маєте? Погляньте, може, завалялася. Традиція, так би мовити.

Андрій, радше з ввічливості, запхнув руки в кишені куртки. В одній і справді знайшов золотавий диск гривневої монети і простягнув його Харитонові.

— О! — зрадів той і вставив її на вільне місце. — Отепер — попливли! У темряву і холод — а часом у пекельну спеку — славненького селища Буськів Сад! Та іще діра, скажу я вам…

— Ну, спека нам зараз точно не загрожує, — саркастично зауважив Андрій.

— Чому ж! Якось у них була пожежа, і все к бісовій матері згоріло разом із мешканцями. Так ось, — саме взимку діло було!

Жарт був якийсь ідіотський, і Андрій мовчки втупився у вікно. Двигун відкашлявся й мелодійно завурчав. Чоловік у Червоному задоволено всміхнувся.

— Через раз заводиться, паршивець… — пояснив він, і мікроавтобус м’яко рушив по засніженій дорозі.

На торпеді блакитним світився годинник — початок на другу. Приплющивши очі, Андрій дивився на цифри крізь вії, і від них вусібіч тягнулися гострі блакитні промені. Він робив так у дитинстві, перетворюючи вуличні ліхтарі на космічні винищувачі, що стріляють лазером… Ось він кліпнув зо два рази, і цифри слухняно видали два потужні залпи, протнувши темряву кабіни снопом гострого проміння. Піу-піу. Завжди здавалося, що після смерті батьків він остаточно стане дорослим — бо куди ще дорослішати далі, якщо ти лишився найстаршим у роду… Насправді ж, зараз він почувався дитиною частіше, ніж колись. А може, хотів почуватися… Андрій поринув у невиразні, уривчасті спогади про дитинство, а цифри витанцьовували розмазаними блакитними плямами десь на краю поля зору… І він не помітив, як вони перекочували в сон.

Уві сні цифри були на старому електронному годиннику в квартирі її батьків. Якраз на кухні. Тільки цифри були зелені. 23:59. Подразливо мляво блимала двокрапка. Низьке зимове сонце освітлювало кухню рівним прозорим світлом. Аліса робила селфі — він бачив її обличчя на дисплеї телефона.

Туш драматично розмастилася по щоках, але вона намагалася всміхатися. От лише занадто стискала вуста. Так сильно, що вони видавалися безживно білими. А потім повернула голову і подивилася на годинник. Андрій теж це зробив — її очима. І навіть відчув її шиєю, як неприємно давить під самою щелепою щось грубе. Дріт. Уві сні він цілком точно знав, що це чорний, завтовшки з мізинець дріт від двоамперного подовжувача на три розетки, в який у неї вдома зазвичай увімкнений бойлер.

«Переноска, — подумав Андрюха. — Аліса завжди казала не „подовжувач“, а „переноска“»…

Він устиг відчути, як упирається в Алісину потилицю штепсель, що опинився коло самого вузла. Двокрапка на годиннику блимнула ще раз, цифри змінилися на 00:00. «Магія чисел», — подумав Андрій, пригадавши дурацький Алісин вираз, що вона його повторювала завжди, коли бачила на годиннику однакові цифри.

— Магія чисел… — прошепотіла в його сні Аліса.

І ступнула з табуретки.

Розділ 14

Остерігайтеся чудовиськ

Андрій прокинувся, судомно вдихнувши, і підстрибнув, наче на нього хлюпнули ківш льодяної води. Чи, може, окропу. Якоїсь миті здавалося, що саме окропу.

— Усе добре? — збентежено запитав Харитон.

— Так… — відчужено мовив Андрій; він машинально нишпорив очима по торпеді, шукаючи годинник, але чомусь ніяк не натрапляв на нього. — Котра година?

— Четверта сорок чотири, — Харитон, не відриваючи погляду від дороги, тицьнув пальцем у три блакитні четвірки на дисплеї. — Магія чисел.

— Що? — Андрій вирячився на нього, не цілком розуміючи, як міг почути зараз Алісині слова.

— Так кажуть, — пояснив Харитон. — Якщо всі однакові…

Отже, він нічогенько собі поспав… Андрюха випростався, вмостившись зручніше, і втупився у вікно. Вони бадьоро мчали по неширокій дорозі, що прорізала собі шлях крізь розкидані то тут, то там по пагорбах посадки. Місяць висунув над обрієм свій круглий, немов розпарений у лазні, писок і безсоромно витріщався, наче шукав нагоди втрутитися в розмову. У темних плямах місячного диска Андрієві зазвичай вбачалося обличчя, сповнене,