Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

на такі джерела харчів, померли б від голоду задовго до того, як люди знову наповнили б їх.

Постійні поселення змінили правила гри для гризунів. Пахкі смачнющі купи відходів були досяжні 24 години на добу кожного дня тижня, тому рухливі маленькі щури та миші, що могли жити під носом у людей, харчувалися за нових умов ліпше, ніж великі агресивні особини, що впадали в око. Протягом кількох десятків поколінь (сторіччя — то дуже багато часу; зрештою, миші плодяться як миші) гризуни генетично пристосувалися до співжиття з людьми. Рухливі (хатні) паразити заступили своїх великих (диких) предків так само цілковито, як Homo sapiens заступили неандертальців.

Хатні гризуни відплатили за подарунок нескінченних відходів, роблячи нори в запасах харчів та води й пришвидшуючи таким чином поширювання хвороб. Саме через це люди навчилися не любити щурів; дехто з нас навіть вважає мишей жахливими. Проте найжахливішими падлоїдами були вовки, що теж не могли протистояти спокусі скуштувати недоїдків. Більшість людей переймаються через жахливих диких монстрів, що вештаються навколо, тоді як найліпше харчуються саме менші за розміром і менш загрозливі гризуни.

Археологи протягом тривалого часу вважали, що люди активно удомашнювали псів — перетворювали вовченят на хатніх пестунчиків і вирощували їх, тоді отримували ще домашніших цуценят, що любили людей майже так, як люди самі себе любили. Проте, згідно з недавніми студіями, природний добір знову міг спрацювати без нашої активної участи. Так чи так, але взаємодія вовків, відходів та людей створила тварину, що її ми тепер називаємо псом. Пси можуть вбивати гризунів, що розносять хвороби й конкурують з ними за недоїдки, й навіть битися зі справжніми вовками, завойовуючи собі право бути справжніми друзями людей. Близько 11 000 років до н. е. в Айн-Малазі поховано літню жінку, що одну руку поклала на цуценя; обидва згорнулися, наче уві сні[50].

Хліб щоденний

 

вступі я розвинув вислів фантаста Роберта Гайнлайна "Поступ відбувається завдяки ледащим чоловікам, що шукають способів полегшити собі життя" у загальну соціологічну теорію, що історію творять ледащі, жадібні, лякливі люди (здебільшого вони не розуміють, що роблять), шукаючи легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Цей принцип із надлишком спрацював у Горбистих Схилах наприкінці льодовикового періоду. Він створив особливий західний спосіб життя зі ступенем суспільного розвитку вищим, ніж в будь-якій іншій частині світу.

За це ми маємо дякувати (чи докоряти) жінкам. У сучасних суспільствах мисливців-збирачів рослини здебільшого збирають жінки, тоді як полюють здебільшого чоловіки. Позаяк в чоловічих могилах археологи знаходять найбільше наконечників списів та стріл, а в жіночих — більше знарядь на розмелювання, можна виснувати, що в передісторичні часи все було так само, й відтак припустити, що відповідь на головне запитання цієї книжки — коли й де лежить початок західного способу життя, відмінного від усіх інших, — треба шукати у винахідливості жінок, що жили на Горбистих Схилах близько п'ятнадцяти тисяч років тому.

Дикі злаки — рослини однорічні. Тобто вони виростають, приносять зерно та вмирають протягом одного сезону, а наступного року з їхнього зерна виростають нові рослини. Коли рослина достигає, остюки (маленькі черешки, що прикріплюють кожну зернину до рослини) слабнуть і зернини, одна за одною, падають на землю, де їхні оболонки руйнуються й вони проростають. П'ятнадцять тисяч років тому для збирачів найліпшим способом зібрати врожай такого зерна було взяти кошика й трусити рослини доти, доки до нього попадають майже достиглі зернини. Єдиною проблемою було те, що кожна зернина на кожній дикій рослині на кожній ділянці достигала у свій час. Якщо збирачі діставалися ділянки наприкінці сезону, більшість зерна могла вже попадати й попроростати або його могли з'їсти птахи. Якщо вони приходили зарано, остюки могли бути ще міцними й більшість зернин могла надто міцно триматися рослини, тому струсити їх було б важко. В обох випадках більшу частину врожаю було би втрачено. Звичайно, можна було кілька разів відвідувати ту саму ділянку, але тоді лишалося б менше часу на інші ділянки.

Ми не знаємо, що саме було джерелом натхнення — лінощі (небажання ходити від ділянки до ділянки), жадібність (бажання мати більше харчів) чи страх (голоду чи того, що хтось іще першим збере врожай), але комусь, мабуть, жінці, спала на думку блискуча ідея. Чому не зібрати найкраще насіння й не висадити його на особливо родючій ділянці? Можна припустити, що вона міркувала так: якщо ми доглядатимемо рослини, перегортатимемо грунт, виполюватимемо бур'яни, можливо, навіть поливатимемо рослини, то можна бути певними, що матимемо їх щороку й що, можливо, врожай ще й більшатиме. Життя прекрасне.

Найдавніші прямі свідчення походять знов з Горбистих Схилів; ми маємо непрямим чином подякувати за них партії Баас. Баасисти здебільшого відомі як вбивчий політичний рух Садама Гусейна в Іраку, але спочатку вони 1963 року захопили владу в сусідній Сирії. Скинувши конкурентів, вони заходилися модернізувати країну. Євфрат перекрили плотиною й створили озеро Ель-Асад завдовжки п'ятдесят миль — тамтешня електростанція нині генерує більшість електричної енергії, що споживає Сирія. Знаючи, що будівництво плотини спричинить піднесення води й більшу частину Горбистих Схилів буде залито, сирійський Генеральний директорат з питань старожитностей провів міжнародну кампанію з вивчання стоянок, що мали зникнути під водою. 1971 року британський гурт досліджував пагорб Абу-Гурейра. Знахідки на поверхні свідчили, що 9000 років тому там було селище, й археологи задокументували це з багатьма подробицями. Проте один шурф показав, що це селище було збудовано на руїнах давнішого поселення, задатованого близько 12 700 років до н. е.

Це був величезний подарунок. Розкопувачі змагалися і з водою, що заливала околиці, і з війною, бо їхніх робітників забрали до сирійської армії на війну Судного Дня з Ізраїлем. До часу коли стоянку вкрила вода, дослідники встигли розкопати трохи більше п'ятисот квадратових футів найдавнішого поселення. Невеличка ділянка, проте одна з найважливіших в археології. Вони знайшли заглиблені в ґрунт круглі хижі, кам'яні терниці, вогнища та тисячі звуглених зернин. Більшість належала до диких трав, але серед них знайшлося й трохи важких, стиглих насінин жита.

Таке насіння свідчить, що мешканці Абу-Гурейри сапали свої поля. Вони не розкидали насіння, а саджали його під поверхнею. Це створювало сприятливі умови для більших насінин, що легше проштовхувалися до повітря, ніж маленькі. Якщо передісторичні селекціонери просто з'їдали все, що вирощували, це не має значення, але якщо вони зберігали частину врожаю, аби посіяти наступного року, великих насінин мало бути дещо більше. Спочатку відмінність була