Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Коли зазоріло, ми почули, що шляхом хтось наближається. Ледве встигли кинутися до підліску й заховатися в кущах, як побачили перший фургон.

Конвой складався приблизно з п’ятнадцяти людей, здебільшого чоловіків і кількох жінок, зі зброєю напоготові. Тут і там я помічала форму Першої армії — військові штани, заправлені в безперечно позастатутні черевики з волової шкіри, кітелі з відірваними латунними ґудзиками. Сказати, що саме вони перевозять, було неможливо. Вантаж був накритий попонами і міцно прив’язаний до візків.

— Ополченці? — прошепотіла Тамара.

— Можливо, — відповів Мал. — Не знаю, чи є в ополченців магазинна зброя.

— Якщо це контрабандисти, я нікого з них не знаю.

— Можу простежити за ними, — запропонував Толя.

— А чому б просто не станцювати вальс посеред дороги? — поглузувала з нього сестра.

Хлопець ледве тримався на ногах.

— Мені вже краще, — спробував захиститися Толя. — До того ж…

Мал поглядом змусив їх замовкнути.

— Не стежити, не втручатися.

Коли він рушив у глиб лісу, Толя буркнув:

— А ти навіть не вмієш танцювати вальс.

***

Ми розклали табір на галявині, поруч із мілкою протокою Сокола — річки, що напувалася з льодовиків Петразоя та була торговельним серцем портових міст. Сподівалися, що зайшли достатньо далеко від поселення і головних шляхів, аби не турбуватися, що хтось випадково наштовхнеться на нас.

Якщо вірити близнюкам, контрабандисти зустрічалися на людній площі в Раєвості, звідки відкривався краєвид на річку. Тамара вже тримала в руці компас і мапу. Хоча дівчина втомилася не менше за всіх, вона готова була негайно вирушати в дорогу, аби до опівдня опинитися в містечку.

Я ненавиділа думку, що, можливо, відпускаю Тамару до пастки, та ми погодилися: піде саме вона. Толині розміри робили його занадто підозрілим, а більше ніхто з нас не знав, як працюють контрабандисти і як їх упізнати. Та нерви в мене однаково аж бриніли від напруги. Ніколи не могла зрозуміти віру близнюків і те, чим вони готові ризикнути за неї. Але коли прийшов час обирати між мною й Аппаратом, вони однозначно продемонстрували свою відданість.

Я швидко потиснула Тамарі руку.

— Не роби нічого легковажного.

Надя тинялася неподалік. Відкашлявшись, вона поцілувала шуанку в обидві щоки.

— Бережи себе, — попросила.

Тамара зблиснула своєю усмішкою Цілительки.

— Якщо комусь потрібні негаразди, — сказала вона, розчахнувши пальто, щоб продемонструвати руків’я бойових сокир, — у мене є свіженький запас.

Я глипнула на Надю. Схоже, Тамара хизувалася перед нею.

Дівчина натягла на голову каптур і затрюхикала між деревами.

— Юєх сеш, — гукнув у спину сестрі шуанською Толя.

— Ні вех сеш, — кинула вона через плече. І зникла.

— Що це означає?

— Нас цього навчив батько, — відповів Толя. — Юєх сеш — наперекір серцю. Та це дослівний переклад. Сенс цієї фрази — типу «роби те, що слід; будь жорстоким, якщо доведеться».

— А друга частина?

— Ні вех сеш? У мене немає серця.

Мал вигнув брову.

— Кумедний був у вас татко.

Толя трохи божевільно усміхнувся, ставши на мить точною копією сестри.

— Так.

Я озирнулася на стежку, якою пішла Тамара. Десь за деревами й полями, що простягнулися за ними, лежала Раєвость. Я подумки помолилася за дівчину. «Принеси нам новини про принца, Тамаро. Я не впораюся з цим самотужки».

***

Розстеливши спальники, ми поділили харчі. Адрік і Надя взялися розкладати намет, а Толя з Малом обходили периметр, визначаючи місця, де слід виставити вартових. Я побачила, що Стіґґ намагається змусити Сергія поїсти. Сподівалася, що, ви­йшовши на поверхню, хлопець повернеться до тями, і він дійсно став менш нажаханим, та все одно відчувалося, як від нього хвилями шириться напруга.

Щиро кажучи, ми всі були знервовані. Чудово було лежати під деревами й знову бачити небо, та водночас це приголомшувало. Життя в Білому Соборі було жалюгідне, але стерпне. А тут, нагорі, все здавалося неприборканим, непідвладним моєму контролю. Ці краї аж кишіли ополченцями та Дарклінґовими посіпаками. Знайдемо Ніколаї чи ні, ми вже повернулися на війну, а отже, на нас чекали нові битви й нові людські втрати. Світ несподівано знову став великим. І я не певна була, що він мені подобається.

Я обвела поглядом наш табір: Горшов скрутився калачиком і куняв з Онкет в обіймах; Сергій був блідий і насторожений; Давид із книжкою в руках притулився до дерева, а Женя заснула, поклавши голову йому на коліна; Надя й Адрік змагалися з тканиною і каркасом, а Зоя спостерігала за ними, не завдаючи собі клопоту з допомогою.

«Наперекір серцю». Добре було б. Я не хотіла більше журитися, відчувати втрату чи провину, непокоїтися. Хотіла бути міцною, розважливою. Безстрашною. Під землею це здавалося можливим. А тут, у лісі, серед цих людей, я вже не була така певна.

Зрештою я, мабуть, закуняла, адже прокинулася, коли вечоріло і сонце кидало між деревами косі промені. Поруч