Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Тамара повернулася, — повідомив він.

Я сіла, негайно прокинувшись. Та вираз на хлопцевому обличчі був похмурий.

— До неї ніхто не підійшов?

Він похитав головою. Я розправила плечі. Не хотілось, аби помітним стало моє розчарування. Слід радіти, що Тамара безпечно дісталася до міста й повернулася.

— Мал уже знає?

— Ні, — озвався Толя. — Він набирає на стрімчаку воду у фляги. Горшов і Стіґґ на варті. Привести їх?

— Пізніше.

Спершись на дерево, Тамара пила воду з малого горнятка, а всі вже збиралися навколо неї, щоб послухати звіт.

— Щось негаразд? — запитала я.

Дівчина похитала головою.

— І ти впевнена, що була в правильному місці? — перепитав Толя.

— На західному боці ринкової площі. Я прийшла туди рано, залишалася допізна, поговорила з власниками крамничок, чотири рази подивилася ту саму дурнувату лялькову виставу. Якщо точка досі активна, хтось би вже заговорив зі мною.

— Завтра можеш спробувати ще раз, — запропонував Адрік.

— Я мушу піти, — втрутився Толя. — Ти довго там простояла. Люди можуть помітити, якщо з’явишся знову.

Тамара витерла рота тильною частиною кисті.

— А я багато уваги приверну, якщо заріжу лялькаря?

— Небагато, якщо мовчатимеш про це, — відповіла Надя.

Коли ми обернулися до дівчини, вона зашарілася. Я ще ніколи не чула, щоб вона жартувала. Зазвичай дівчина залишалася Маріїною тінню.

Тамара перекинула кинджал із долоні на пучку пальця і взялася балансувати ним.

— Я вмію мовчати, — погодилася вона, — і можу бути милосердною. Можливо, навіть подарую лялькареві життя. — Дівчина ковтнула ще води. — Я почула деякі новини. Важливі. Західна Равка оголосила, що підтримує Ніколаї.

Це привернуло нашу увагу.

— Вони заблокували західне узбережжя Зморшки, — повела далі Тамара. — Тож якщо Дарклінґові потрібна зброя чи набої…

— Доведеться піти через Фієрду, — закінчила за неї Зоя.

Однак було ще дещо. Це означало, що Дарклінґ утратив узбережжя Західної Равки, її флот і вже й так туманні торговельні перспективи Равки.

— Зараз Західна Равка, — зауважив Толя, — а слідом, можливо, Шу Хан.

— Або Керч, — припустила Зоя.

— Або обидві країни! — каркнув Адрік.

Я буквально бачила, як тоненькі лози надії потяглися нашими лавами.

— І що тепер? — поцікавився Сергій, стривожено смикаючи рукав.

— Зачекаємо ще день, — запропонувала Надя.

— Не знаю, — відповіла Тамара. — Я не проти повернутися. Та сьогодні на площі були опричники.

Поганий знак. Опричники — Дарклінґові особисті солдати. Якщо вони нишпорять площею, нам слід якомога швидше забиратися звідси.

— Обговорю це з Малом, — сказала я. — Не влаштовуйтеся занадто зручно. Можливо, вранці нам доведеться піти.

Усі розсипалися табором, а Тамара з Надею пішли пошукати чогось їстівного. Шуанка продовжувала підкидати і крутити свій ніж, вочевидь хизуючись, але Надю це, схоже, не займало.

Я пішла на звук води, намагаючись дати лад думкам. Якщо Західна Равка оголосила підтримку Ніколаї, це дуже гарне свідчення того, що він живий, з ним усе гаразд і він завдає Дарклінґові більших клопотів, ніж підозрювали мешканці Білого Собору. Це було полегшенням, та я не знала, який наступний крок нам слід зробити.

Коли я опинилася на стрімчаку, оголений до пояса і з закасаними до колін штанами Мал босоніж навпочіпки сидів на мілині. Він зосереджено спостерігав за течією, та, почувши мої кроки, підскочив на ноги й потягся до гвинтівки.

— Це лише я, — озвалася, виходячи з-за дерев.

Хлопець розслабився, знову присів і втупився поглядом у стрімчак.

— Що ти тут робиш?

Якусь мить я просто розглядала його. Мал сидів цілком нерухомо, аж раптом занурив долоні в річку й витягнув вертку рибину. Кинув назад у воду. Не було сенсу забирати її, якщо ми не могли ризикувати й розкладати вогнище.

Мені вже доводилося бачити в Керамзіні, як він ловить рибу голіруч, навіть узимку, коли ставок Трівки замерзав. Просто знав, де саме розбити кригу, куди закинути линву чи коли опустити у воду руку. Я зазвичай чекала на березі, складаючи йому компанію й намагаючись знайти між дерев пташині гнізда.

Тепер усе було інакше: вода кидала сонячних зайчиків на його обличчя, м’язи гладенько вигравали під шкірою. Я помітила, що задивляюсь, і злегка струсонула себе. Мені вже доводилося бачити його без сорочки. І не було причин перетворюватися через це на ідіотку.

— Тамара повернулася, — повідомила я.

Мал підвівся, втративши цікавість до риби.

— І?

— Жодного сліду людей Ніколаї.

Хлопець зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Хай йому грець.

— Можемо зачекати ще день, — сказала я, вже знаючи, що саме він запропонує.

— Ми вже