Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Тамара каже, що Західна Равка оголосила про підтримку Ніколаї. Що, як ми відведемо їх туди?

Мал замислився.

— Це довга подорож, Аліно. Витратимо чимало часу.

— Я знаю, але там безпечніше, ніж із цього боку Зморшки. І це додатковий шанс знайти Ніколаї.

— Можливо, з того боку ми зможемо безпечніше дістатися півдня, — кивнув хлопець. — Гаразд. Нам потрібно, аби всі зібралися. Вирушаємо вночі.

— Вночі?

— Немає сенсу чекати. — Він вийшов із води, загрібаючи пальцями ніг камінці.

Мал не сказав мені «вільно», але це й так було зрозуміло. Про що ще ми могли говорити?

Я рушила до табору, а тоді пригадала, що не розповіла йому про опричників. Знову потупотіла до стрімчака.

— Мале… — почала, та слова застигли в мене на вустах.

Хлопець нахилився, щоб підняти фляги. І завмер спиною до мене.

— Що це таке? — розлючено кинула я.

Він розвернувся на сто вісімдесят градусів, та було вже пізно. Мал розтулив рота. Перш ніж він щось сказав, я попередила:

— Якщо скажеш «нічого», я з тебе дух виб’ю.

Він знову стиснув губи.

— Розвернися, — наказала я.

Якусь мить він стояв нерухомо. А тоді зітхнув і повернувся.

Широкою спиною простяглося татуювання — щось схоже на розу вітрів, але значно більше малюнок нагадував сонце: його промені йшли від плеча до плеча і вниз хребтом.

— Навіщо? — запитала я. — Навіщо ти це зробив?

Він здвигнув плечима, і м’язи заграли під вигадливим візерунком.

— Мале, навіщо ти позначив себе таким чином?

— У мене чимало рубців, — нарешті сказав хлопець. — І я обрав оце.

Я придивилась уважніше. У малюнок впліталися літери. «Е я ста резку». Я насупилася. Схоже на давньоравканську.

— Що це означає?

Він не відповів.

— Мале…

— Мені ніяково.

І, звісно ж, я одразу побачила, як рум’янець розлився хлопцевою шиєю.

— Скажи мені.

Повагавшись, Мал відкашлявся і пробурмотів:

— Я став клинком.

«Я став клинком». Чи справді? Цей хлопчик, за яким гриші йшли без суперечок, чий голос залишався впевненим, коли навколо нас розверзнулася земля, котрий сказав, що я буду королевою? Я більше не була певна, що впізнаю його.

Торкнулася пучками пальців літер на його спині. Мал напружився. Шкіра ще була волога від річкової води.

— Могло бути й гірше, — сказала я. — Ну, якби там було написано «Обійми мене» або «Я став імбирним пудингом», оце було б справді ніяково.

Мал здивовано розреготався, а тоді засичав, коли мої пальці пробіглися вниз його хребтом. Кулаки стиснулися. Я знала, що мені слід відійти на крок, але не зробила цього.

— Хто це зробив?

— Толя, — хрипко відповів хлопець.

— Боляче було?

— Не так, як очікував.

Я торкнулася найвіддаленішого кінця сонячного променя, там, де закінчувався хребет. На мить завмерла, а тоді провела пальцями вгору. Мал рвучко розвернувся і сильно схопив мене за руку.

— Не треба, — розлючено кинув.

— Я…

— Я не можу цього зробити. Коли ти змушуєш мене сміятися, коли ось так торкаєшся мене.

— Мале…

Раптом його голова смикнулась, і він притиснув до губ палець.

— Руки вгору, — долинув голос із затінку між деревами.

Мал потягнувся по гвинтівку і вже за кілька секунд закинув її на плече, але трійко людей вийшли з лісу — двоє чоловіків і жінка з зав’язаним у вузол волоссям, — націливши на нас свою зброю. Мені здалося, наче я бачила їх у конвої на дорозі.

— Опусти, — наказав чоловік із короткою цапиною борідкою. — Якщо не хочеш побачити, як ми нафаршируємо твою дівчину кулями.

Мал поклав гвинтівку на камінь.

— Підійдіть, — повів чоловік далі. — Акуратно й повільно.

Він був у кітелі Першої армії, але не скидався на жодного з солдатів, яких мені доводилося бачити. Волосся в нього було довге, плутане, заплетене у дві скуйовджені коси, аби не падало на очі. На грудях у чоловіка були патронташі й поплямований жилет, який колись міг бути червоним, а тепер вицвів до якогось незрозумілого відтінку між сливовим і брунатним.

— Мені потрібні черевики, — сказав Мал.

— Без них у тебе менше шансів на втечу.

— Чого ви хочете?

— Спершу відповісте