Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Так, — гладенько збрехав Мал. — Із Керського.

Чоловік почухав щоку.

— Керського? Можливо, — погодився він. — Але… — зробив крок уперед. — Орецев?

Мал заціпенів, а тоді сказав:

— Лученко?

— Усі Святі, ми не бачилися, відколи ваш підрозділ попрощався зі мною в Полізнаї. — Чоловік обернувся до інших. — Малий негідник був найкращим трекером на десять полків. Ніколи не бачив подібного. — Він усміхнувся, та гвинтівку не опустив. — А тепер ти найвідоміший у Равці дезертир.

— Просто намагаюся вижити.

— Як і я, брате. — Чоловік тицьнув пальцем у мій бік. — Не надто відповідає твоїм звичним смакам.

Якби мені в обличчя не тицяли гвинтівкою, такий коментар міг би образити.

— Ще один пішак Першої армії, як і ми.

— Як і ми, ага? — Лученко тицьнув мені під ребра свою зброю. — Зніми шарф.

— Повітря трохи прохолодне, — відповіла я.

Лученко тицьнув ще раз.

— Ну ж бо, дівко.

Я глипнула на Мала. Бачила, що він зважує варіанти. Відстань була невелика. Я могла б завдати серйозної шкоди Розтином, але ополченці встигли б вистрілити кілька разів. Я могла б засліпити їх, та якщо розпочнеться перестрілка, що буде з тими, хто в таборі?

Здвигнувши плечима, я рвучко стягла з шиї шарф. Лученко ледь чутно присвиснув.

— Я чув, що ти зв’язався зі Святими, Орецев. Схоже, ми впіймали собі Заклинательку. — Чоловік нахилив голову набік. — Уявляв її вищою. Зв’яжіть обидвох.

Я знову перезирнулася з Малом. Відчувала, що він чекає від мене вчинків. Поки в мене не зв’язані руки, я могла закликати й контролювати світло. Але що буде з рештою гришників?

Я простягла руки й дозволила жінці зав’язати навколо зап’ясть мотузку. Зітхнувши, Мал зробив те саме.

— А можна мені принаймні сорочку вдягти? — попросив він.

— Ні, — масно вишкірилася незнайомка, — мені подобається дивитися.

Лученко розреготався.

— Життя — кумедна штука, чи не так? — філософськи поцікавився він і погнав нас до лісу, не спускаючи з мушки. — Єдине, чого мені завжди хотілося, — крапельку везіння, аби підсолодити чай. А тепер я обіп’юся ним. Дарклінґ спустошить казну, коли йому привезуть вас двох під двері.

— Ти збираєшся мене так просто віддати? — поцікавилася я. — Дурнувата ідея.

— Гучні слова для дівчини, якій у спину впирається гвинтівка.

— Ідеться лише про гарний бізнес, — пояснила я. — Гадаєш, Фієрда чи Шу Хан не заплатять невеличкий статок — а може, й великий, — аби здобути до своїх лап Заклинательку Сонця? Скільки в тебе людей?

Лученко озирнувся через плече і пригрозив мені пальцем, наче вчителька в школі. Ну, варто було спробувати.

— Я лише мала на увазі, — невинно повела я далі, — що ти міг би влаштувати аукціон і віддати мене тому, хто більше заплатить. І твої люди будуть нагодовані та щасливі до кінця своїх днів.

— Мені подобається хід її думки, — похвалила жінка з затягнутим у вузол волоссям.

— Єкатерино, не будь жадібною, — попередив Лученко. — Ми не посли чи дипломати. Гроші за її голову забезпечать нам усім можливість перетнути кордон. Може, я заскочу на якийсь корабель до Дієрнгольма. А може, просто обкладуся білявками на решту життя.

Непривабливий образ Лученка, що затискається з купкою пишних фієрданок, випарувався з моєї голови, щойно ми вийшли на галявину. Гриші стояли в центрі, оточені колом із близько тридцятьох ополченців. У Толі з голови після, схоже, порядного удару струменіла кров. Горшов був на варті, і я з першого ж погляду зрозуміла, що його підстрелили. Хлопець сполотнів, ледве стояв на ногах і важко дихав, а Онкет завивала.

— Бачиш? — поцікавився Лученко. — З таким фартом мені не доведеться перейматися тим, хто більше поставить.

Я заступила йому шлях і сказала якомога тихіше:

— Відпусти їх. Якщо віддаси Дарклінґові, він катуватиме їх.

— То й що?

Я проковтнула спалах люті, який охопив тіло. Погрози ні до чого не приведуть.

— Живий в’язень цінніший за покійного, — слухняно пояснила я. — Принаймні розв’яжи мене, аби я могла попіклуватися про рани моїх друзів.

«А заразом покосити твоїх ополченців одним рухом зап’ястя».

Єкатерина примружилася.

— Не роби цього, — попередила вона. — Нехай про них попіклується хтось із її Кровопускачів. — Жінка гупнула мене по спині й підштовхнула нас до решти.

— Помітили нашийник? — запитав у натовпу Лученко. — Ми взяли Заклинательку Сонця!

Ополченці радісно загомоніли, пролунало кілька вигуків.

— Можете починати думати, на що витратите Дарклінґові грошенята.

Всі загаласували.

— Чому б не продати її Ніколаї Ланцову? — запропонував десь у дальніх рядах солдат.

Тепер, коли я опинилася в центрі галявини, здавалося, що ополченців ще більше.

— Ланцову? — перепитав Лученко. — Коли в нього є клеп­ка, він уже оселився десь у селі з кралею на колінах. Якщо взагалі досі живий.