Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

Відмовчавшись певний час, Мстислав все ж таки мовить:

— Саш, ну справді, скільки можна кохатись і милуватись один одною? І хоч я нічого не маю проти цього — справа хороша, але час втікає крізь пальці.

— Ага, прямо, як ти, — щоб не розплакатись, жартую.

— Сашо, я серйозно. Як на мене, півтори доби разом цілком досить, щоб потім спокійно прожити тиждень нарізно.

— Але ж ми домовлялися на дві доби. Мінімум...

— Домовлялися. Але ж сама розумієш — форс-мажори справа завжди неочікувана.

Присягаюся, але образу в чоловічому голосі я все ж розчуваю. Це розплата за моє запізнення.

— У тому й справа, що неочікувана. Я розумію, що змусила тебе чекати довго, коли б ти ті години витратив на щось інше. Але ж... — скрушно зітхаю.

— Сашо, ти все сама сказала. Тому — не ображайся. Якби ти не спізнилася, то на обійми ми мали б дві доби, а так... — ріже мене без ножа, мій коханий, змушуючи ще більше звинувачувати себе у всьому, що відбувається. — Та й взагалі. Я вважаю, що одного дня нам цілком вистачає. Як для стосунків без обов'язків — саме те. Ці півдоби були бонус-плюсом.

Вдаривши мене останніми реченнями, що батогом, боляче й по живому, тепер Мстислав дарує мені ніжний поцілунок у щічку. На прощання... Яке виховання, яка непохитність і сталь...

— Ще скажи, що нам немає чим зайнятись, бо наша єдина спільна тема — це секс.

Чорноволосий читає мої емоції без труднощів. Вони всі написані на моєму обличчі. Та й я не приховую їх. Там розчарування. Неприйняття гіркої реальності. А ще жалощі. Мені шкода, що я така, як я є. Соромно, що нічого не можу дати коханому чоловіку, крім фізичного скидання напруження.

— Дівчинко моя, — раптово звертає на себе мою увагу чоловік і бере моє обличчя в свої широкі та теплі долоні. — Ми ж з тобою все це ще на початку обговорили. Ми не повинні обтяжувати один одну обов'язками. Тож давай так — я не звинувачую тебе у твоєму запізненні, а ти мене у тому, що я зараз йду. Домовились?

Я ліниво киваю, погоджуючись. Втім серце крається. Ну чому я така? Мій милий ніколи не зацікавиться мною серйозно. Я для нього лиш сексуальна забавка... На жаль.

Випадково усвідомлюю, що мені стає його мало, а такі стосунки віднині не влаштовують. Але ж ми дійсно домовлялися! Я погодилася на його умови, бо так хотіла бути з ним! Мені було байдуже на все, аби лиш якось бути частинкою його життя. І що тепер? Я хочу більшого... Дурненька...

— Твоя правда. Ми можемо лишень кохатись і тільки через це ми тут. Але у житті ще купу інших речей, крім сексу, тож... Тобі час, — стримуючи себе, щоб не розревітися від щойно промовлених мною слів, які розривають душу колючою реальністю, добровільно звільняю себе від його рук. І що саме цікаво — тепер вони здаються мені вже холодними. Чому ж так? Це теж моя вина? Я не заслуговую тепла людського серця?

— Сашо, будь ласка, не ображайся. Та це правда. Інтерес наших стосунків у інтимній близкості, але давай будемо відвертими — цим не можна займатися вічність, хоча б тому, що так можна стертися. А ми ж не гумки, щоб стератися так швидко? Тому, давай робити це поступово.

Проведена Мстиславом аналогія між нами та канцелярським виробом пригнічує ще більше. Краще б він цього не казав. Пам'ятаю, як я часто змінювала резинки у школьні часи... Так само й він змінює коханок, стосунки з якими за короткий термін добігають кінця... І наш час скоро сплине...

— Невже, крім фізичного задоволення у нас немає спільних інтересів? Тобі зі мною взагалі не цікаво? Отже я мала рацію, коли сказала, що тобі набридла, — добиваю тепер себе самостійно.

Нарешті Слава знімає свою маску беземоційності. Чоловіка починають дратувати мої слова й звук приреченості деренчить у його гортані.

— Сашо, будь-ласка, припини так казати! Ти мені не набридла. Принаймні поки що. До речі, а я тобі не набрид ще?

— Кхм. "Поки що"... Поки що ні — не набрид, — і злюся на себе, і жалію себе.

Так хочеться додати, що він мені ніколи не набридне, але я стримую язик за зубами. Не можна таке говорити йому. А то ще не те, що на тиждень — назавжди втече...

— Це добре. Отже до наступної зустрічі, ніжнуля, — цілує мене цього разу у вуста. Втім швидко й майже невідчутно. Дотик бджоли й той більш відчутний на тілі.

— Славо, але ж зачекай. Хіба я якась повія, що зі мною можна проводити лишень певний час і нічого, крім сексу, більше не робити? — все одно не заспокоююсь. Душа бунтує. Серце плаче.

— Ні, маленька. Ти моя коханка.

— Ну от. До прикладу. А чим погано займатися з коханкою фізичними навантаженнями не лише у ліжку? Ну я про спорт, — пояснюю свою думку. — Та й зошити при коханці можна перевіряти. Це ж нормально, — намагаюся вибурити стежку до взаєморозуміння.

Але, попри всі мої сподівання, Мстислав сміється.

— Ні, Сашунь. Коханці не займаються разом фізкультурою. І не виконують свою роботу разом. І все решта теж. Ми не колеги й не друзі. Ти мені не дружина, а я тобі не чоловік. Ми маємо лиш весело проводити час разом і знімати емоційне напруження. Наш формат стосунків — це про легкість, — вивалює раптово свою думку щодо наших відносин бездушний красень.

— Тобто... ніякої взаємопідтримки або ж турботи у разі хвороб. І... І взагалі... — зажурено схиляю свою голову, немов приймаючи обставини, продиктовані своїм коханцем. — А якже наші розмови? Ти розповідаєш мені цікавинки з хімії, та й дещо зі свого життя. І ми ділимо з тобою їжу. Жартуємо, фліртуємо, підбадьоруємо один одну... Це нормально для коханців?

— Цілком, Саш. Хоча... — Мстислав раптово скорчую гримасу, яка сама собою каже — зараз буде ще одне неочевидне зізнання, яке мене вб'є. — Мені здається часом, що всі мої балачки марні. Не рідко ти мене не слухаєш, а десь літаєш у своїх думках. І навіть не заперечуй цього. Як вчителю за професією, мені не складно вирахувати людину, якій в одне вухо влетіло, а в інше вилетіло.

Це остаточно підбиває мене й мені хочеться закричати зраненим птахом. В очах коханого — я недалека й легковажна дівчина... Та якби ж він знав, що я насправді ладна б жити ним, що всі мої мрії про нього...