Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

— Ні, Славо! Ні! Це не так! Мені дуже подобається тебе слухати! Можливо часом я й справді занадто заглиблююсь у свої думки, але ж це тому що ти мене наштовхуєш на роздуми. Та й я ніколи не припиню тобою миливутися та захоплюватися твоїм професіоналізмом!

— Сашо, не вигадуй. Не вірю, що тебе вражають мої розповіді про молекули та їх особливості. Ще скажи, що тобі буде цікаво дивитися, як я перевіряю контрольні й ти будеш аплодувати мені, бо я гарно вивів червоною ручкою комусь двійку.

— Аплодувати не обіцяю, але б... я б на тебе такого глянула залюбки, — відказую, нібито комедійно закочуючи очі, проте насправді згадую в ці хвилини Алхіміка на контрольній, максимально зібраного та пильного. Мені подобалось крадькома спостерігати за ним на уроках і, звісно, на контрольних теж... Однак, іноді в такі моменти він помічав мої погляди й гадав, що я десь маю шпаргалку, тому не зводив вже він з мене потім очей, через що я червоніла й дуже хвилювалась, а в результаті ще й не могла контрольну дописати адекватно.

— То що, мені сюди перетащити всі учнівські зошити? Чи, може, досліди, які я проводитиму перед учнями, спершу з тобою репетирувати? — невдоволенно заговорив тепер Мстислав.

Я вирішую ризикнути.

— Можеш. Чому б і ні?

— Ти знущаєшся? — не вірить у мою щирість серйозний коханець. — Будеш робити разом зі мною "Світлофор"? Чи "Хімічну змію"?

Почувши назви хімічних досліджень, у пам'яті одразу ж знаходяться відповідьні спогади. Вчитель хімії саме ними підкорював наші дитячі серця.

— А що — цікаво було б... Не знаю, що то таке, але звучить непогано, — вдаю, ніби ніколи не бачила, як змішується забарвлена вода, олія та спирт пошарово й утворює цим різнобарвний "Світлофор", завдяки своїм щільностям.

— Справді? То що, наступного разу здивувати тебе хімічним експериментом?

— Так, я за, — тішуся пропозиції й весь осад, який утворився під час розмови, десь зникає.

— Ну гаразд. Вмовила... А зараз я вже піду, — кінець-кінцем прощається.

Ковзаю наостанок коханим і під лівою лопаткою ніби-то щось шкребеться... Мабуть, то серце біснується, у різні боки товчеться — не хоче відпускати його. Вже починаю сумувати за ним.

Але за мить, як відчинити вхідні двері, Мстислав зненацька застигає.

— Ой, я здається телефон забув. Пошукай його, Сашунь. Мабуть у спальні десь залишив, — вивільнює вже він п'ятку лівої ногу зі свого черевика.

Була б я веселою — побігла б шукати гаджет, як Слава й велів, у кімнату, однак пригніченою я завжди стаю уважніше. Тому не зрушую з місця, втупившись у телефон, який лежить дисплеєм вверх на шухляді прямо перед носом чоловіка.

— Ти серйозно?

Слава вдає глибокий подив, зрозумівши, куди я дивлюсь. Наче НЛО побачив — чесно. Цирк на дроті!

— Ой, я такий роззява! Дякую, Сашунь, — усміхаючись, нахиляється тепер до черевика, якого скинув зі своєї ноги. — От халепа! Але ж тепер загубив ложку для взуття. Що ж, можливо це знак, що треба лишитися, щоб пошукати, — звісно що неправдаподібно зітхає й праву ногу звільняє від взуття.

Я починаю сміятися — заливисто й не стримуючи дещо дивних звуків, зате щиро.

— Мстиславе Сергійовичу, ну ти й вар'ят.

— Що, не вийшло спектакля? Ех, шкода, — продовжує награно зітхати, акторисько. — Але принаймні в тебе був шанс. Тепер пам'ятай, Сашунь, що ти могла б, але не зупинила мене.

Тепер вже нам обом стає весело. Мені, тому що Слава все ж зізнався, хоч і жартома, що не хоче нікуди йти, а він, мабуть тому, що вдалося завершити розмову на позитивній ноті.

Аж гульк! І білосніжна усмішка чоловіка зникає з його обличчя.

— Зачекай. Саш, а звідки ти знаєш, що я по-батькові Сергійович?