Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

Чоловічі пальці у нітрилових рукавичках чорного кольору, які призначено для одноразового використання, вправно виконують прості дії. У порцелянову ємність вони гіркою висипають довгою й мініатюрною ложкою дихромат амонію яскраво помаранчевого кольору, а потім невеличкий кусень вати змочують у етиловому спирті та кладуть її на верхівку штучно створеного насипу, на якій попередньо було утворено певну лунку.

— А зараз буде феєричне виверження, — усміхаючись мені, знавець хімії бере уже вільними руками сірники та підносить один запалений до гірки. — Ось такий він, наш "хімічний вулкан". Це і є реакція речовини, яка складається із солі амонію та дихромової кислоти, на термічну обробку.

Яскраві жовтогарячі кристали вже за мить починають чорніти, а потім ще й утворюють незначний феєрверк.

Побачине видовище викликає захват. І тому я сміюся та вдаю неабияке здивування, плескаючи в долоні. Це вдається мені легко через надмірне хвилювання. Насправді ж цей дослід я пам'ятаю добре ще з шкільних часів. Але, як і тоді, так і зараз більше уваги припадає не самому експерименту, а його виконавцю.

А от сам Алхімік дивується тепер вже моїй реакції.

— Якби всі глядачі моїх дослідів ось так завжди оплески мені дарували за старання й з такою непідробною спрагою знань цікавилися хімічною наукою — то я б став найщасливішою людиною на світі. Але це робиш тільки ти, Сашунь, тож тепер тобі відомо, як зробити мене щасливим.

Ніяковію одразу. Почуте нібито й вельми надихає, але разом із тим трохи засмучує.

— Та ну! Невже тобою не захоплюються? Старшокласниці, либонь, й поготів бігають за тобою.

— Таке сказала, — стає смішно Алхіміку. — Ніхто за мною не бігаю. Крім випадків, коли треба виправити оцінку, бо вдома батьки приб'ють. Любителів хімії мало. Деякі із школярів, звісно, зацікавлюються такими практичними дослідами, але далеко не всі.

— Тебе це засмучує?

— Не те, щоб прям дуже. Але хотілось би більше допитливості в їх очах. Як ось у твоїх. Ти наче хочеш увібрати у себе весь простір. Ти немов пилосос, що ось-ось мене засмокче! Вибач за порівняння, — сміється Мстислав і я разом із тим, приховуючи таким чином надзвичайно потужне ніяковіння.

— Ну, що вмію, те вмію.

— Це правда. Навіть у відмінниць, із якими я займаюсь репетиторством, не сяють так очі під час занять хімією, як твої. Я й не думав, що тебе це так захопить, — прибираючи поверхню журнального столику, ненароком кидає чоловік.

— Ти займаєшся репетиторством? — дивуюся новині. Чомусь на знала нічого про це. У часи, коли я ходила до школи, затятих любителів хімії серед дітлахів не було, та й ті не займались предметом додатково.

— За потребою учнів, що означає — не так і часто, як хотілося б.

Мене починають мучати двоякі відчуття. Це ж я б могла теж у шкільні роки попросити позайматися зі мною, й мала б змогу бачити його частіше! Але я не знала, та й можливості сплатити таке задоволення не було...

Несподівано мене осяює грандіозна ідея. Від того, що я досі Славі не відкрила таємницю своєї особистості — на душі завжди зле, тому я остаточно переконала себе, що рано чи піздно, але маю йому відкритись. І от тема розмови саме цьому сприяє, тож, хвилюючись до божевілля, я намагаюся протоптати стежину до своєї мети...

— А колишні учні чи люди старше шкільного віку, яким цікава хімія або ж якщо вони мають потребу більше навчатися їй, для роботи чи навчанні у ВИЩІ теж мають змогу найняти тебе репетитором?

Широкоплечий брюнет у білосніжній сорочці замислюється та підтискає свої губи.

— Гадаю, що так. Але таких випадків майже не бувало у моєму досвіді. Лишень одна дівчина колись попрохала підтягнути її, бо вона могла злетіти з бюджету в університеті. Й то, звернулася вона тільки через те, що я був її репетитором у школі.

Тінь ревнощів раптово лізе мені під ребра.

— І довго ти з нею... займався репетиторством?

— Спочатку ми домовлялися про два місяці, але потім це затягнулося на два роки.

В одну мить всі думки, вся впевненність і рішучість кудись зникає, наче їх змітає віником... Чи справді я хочу зізнатися Славі, що я теж його учениця? Колись була. Чи буде доречно попрохати позайматися зі мною, як я це щойно вигадала? А що, як таких, як я, у нього повно? І що, як він не лише зі мною бачився на секретних квартирах?

— У тої дівчини... були такі великі проґалини у знаннях? Чому аж два роки? — зовсім розгублено питаю, а сама не знаю куди подіти свої очі.

Але ж треба! Треба зізнатися! Досить бути "Сашею"! Хочу почути, як він вимовляє МОЄ ім'я...

Знявши рукавички та відклавши її у бік, Слава нагороджує мене пронизливим поглядом, ніби скануючи. Це змушує розхвилюватись ще більше. Якби чоловік умів читати думки — я від сорому вже б згоріла. А так лише тлію потихеньку.

Чорноволосий замість тисячі слів — лагідно усміхається.

— Знаєш, якби не наша домовленність про ненакладання обов'язків один на одну, то я б подумав, що ти мене ревнуєш, якщо ставиш такі запитання.

Сміюся в унісон із ним, щоб не виказати себе та не виглядати дурною. Треба якось ближче підступитися до теми мого "зізнання". Може б змусити його розповісти про його учнів?

— Та ні. Просто цікаво. Ми ж, якщо так подумати, нічого не знаємо про життя один одної.

— А тобі цікаво дізнатися з ким я спав? Ти ж саме про це подумала, почувши про "два роки"? — прямолінійно б'ють Мстиславові слова у мою свідомість.

— Та чому ж? Я... — не знаю, що й сказати.

— Це нормальне запитання. Не соромся. Це було давно, тож з мене стане розповісти. Так — я з нею спав.

Почута відповідь вражає. На кухні, де ми розташувалися, стає мало місця. Стіни немов звужуються і прагнуть мене розчавити...

— Ти її кохав? — несвідомо питаю, а потім картаю себе за це. Навіщо мені це знати? Слава ж сказав, що це було давно... Та й, навряд чи б він кохав. З його вподобаннями не кохають.

— Так сталося, що це єдина дівчина, яку я коли-небудь кохав... Її звали Христина, — Слава загадково усміхається та заплющує очі, відкинувшись на спинку стільчика. — Вона була в одинадцятому класі, коли я прийшов вчителювати у свою першу школу. Між нами було приблизно чотири роки різниці. Я вподобав її мало не з першого... уроку.