Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

Не вірю в те, що чую... Розповідь про його ЄДИНЕ кохання... Час завмирає й сповільнюється. Життя у моєму тілі завмирає теж.

— А якже вчительська етика? — не тямлю нічого, але формулюю їдке запитання.

Мстислав адресує мені прямий та прозорий погляд. Ні краплі сорому, вини в його очах — суцільний морок, впевненність і незламність.

— Я теж тоді запитував себе, чи маю на це право. І мої принципи заперечували це. І тому я мовчав про свої почуття й, навіть, намагався їх викорінити. Я тільки прийшов до школи із університету, тому не хотів починати кар'єру зі скандалів.

— Раціонально... Але потім, коли вона вже не була твоєю ученицею, це тобі не заважало затягти дівчину у ліжко?

Слова якось самі вимовились. Ще й голосом, сповненого докору... Не те, щоб я дико ревнула, але це було б непоганим початком переходу на наші стосунки. Якщо він спав із однією колишньою ученицею й кохав її, то... двічі на одні граблі може й зі мною. Отже, мені буде легше зізнатися, хто була йому я, й проблеми не буде.

Та Мстислав зненацька змінюється в обличчі. Відводить погляд у стіну й грає жовнами.

— Ніхто нікого не затягував... — стишується чоловічий голос. — Вона брала у мене додаткові уроки й ніяким чином не показувала, що те ж саме почуває й до мене. Лише на випускному вечері дівчина попросила конфіденційної розмови. Христина навмисно вирішила зізнатися про свою симпатію до мене того дня. Планувала його місяцами...

— І що ж... Ти відповів їй взаємністю? — неголосно відгукуюся, чомусь боляче сприймаючи інформацію.

— Ні. Я не міг.

— Що?.. Але чому? — уявивши себе на місці тієї випускниці, лякаюся Славчиної відвертості.

— Я був зв'язаний обітницею з іншою.

Шоковий стан, який мене знерухомлює, не затримується. Здається, я нічогісінько не знаю про свого коханого... А може й не свого?

— Обітницею? — перепитую стурбовано та облизую сухі губи.

— Так. Саме так... Але це було давно. Давно й не правда. Чи не так кажуть? Сашо, нащо ми про це говоримо?

— Щоб краще пізнати один одну, — бурмочу невпевненно.

— Навіщо, Саш?

Питання заганяє у куток, немов наполохану котиком мишку. Бракує слів, щоб гідно відповісти. Здається він випробовує мої нерви на міцність.

— Я не знаю майже нічого про тебе, а мені так приємно, коли ти зі мною ділишся чимось.

— Наприклад, коли у своїх розповіддях випадково обмовлююсь, що мене кличуть по-батькові Сергійович? Саме так ти казала? — усміхається Славка. — От тільки, хоч убий, а я цього не пам'ятаю, Сашо. Ти чудово знаєш, що я проти зайвої особистої інформації. Ну нащо воно тобі? Нащо знати моє минуле? Нам і без цього добре разом. Я й без розповідей зможу зробити тобі приємно.

Така відповідь калічить серце. Воно кришиться, як свіжий батон, поки ясно усвідомлюю причину такої упередженості.

— Це все, тому що наші стосунки ненадовго, так? Тобі не хочеться бути зі мною відвертим?.. — роблю висновок у голос. — Ну так. Навіщо оголювати душу перед людиною, котра скоро зникне з твого життя...

Мій пригнічений стан не оминає увагу чоловіка. За мить усмішка зникає з його вуст. Мабуть, сум — це теж вірус. Він швидко передається оточуючим тебе людям.

— Сашо... — зітхає зморено інтелегент. — Ми ж це все вже не раз обговорювали.

— Так, я пам'ятаю. Жодних обов'язків. Жодних занять, які б не приносили легкість і ніякого виходу за рамки стосунків між коханцями. Жодних побачень на людях. І що ще? Наче все? — кажу з часткою розпачу та відрази... до себе. Сама винна, що допустила все це. Знала ж на що йду.

Мстислав раптово марніє. Занепокоєння в його очах і виразі обличчя у цілому дуже швидко набирає небачених мною раніше масштабів.

— Сашо, о ні... — промовляє одними вустами. — То от, чому ти знову прохала повторити спільний вікенд. Ти закохалася в мене...

Те, якою жалісною інтонацією було промовлене останнє речення, вираз обличчя Славка, наче йому повідомили щойно про чиюсь смерть, його спустошеність в очах, яка миттєво змінила хвилювання — все це вкрай негативно вплинуло на мене. Відчувши дискомфорт, я починаю йорзатись на стільчику, наче вибираю з-під сідниць купу реп'яхів.

Повисла гнітюча тиша. Я не знала, що буде краще сказати далі. Та й взагалі, чи треба тут слова? А, можливо, більш вдалого часу, щоб зізнатись, що я Ясміна й закохалась у нього вже дуже й дуже давно, не буде надалі?..

— Сашо, отже так — послухай, — першим після паузи заговорив до мене чоловік. — Закоханість швидко минає. Це все мине, не хвилюйся... Головне не загострювати на мені увагу. Зрозуміла?

Тепер непокоїтись настав і мій час. Я спантеличилась і завертіла головою в різні боки, показуючи цим, що мені нічого не ясно. Таке враження, наче Мстислав говорить зі мною, як з хворою або розумово відсталою й обіцяє вилікувати мене... Ну так. Тактильність, інтим, ніжності, вільний час разом — все ж це ні в якому разі не роблять через закоханність. Це ж маячня! Як можна закохатися, зустрічаючись всього лиш два місяця? Мріяти про людину щодня — це ж не закоханність, ні. Жодним чином!

— Чому ти все це мені говориш? — виказую тепер нетямущість у словесній формі.

— Бо не хочу, щоб ти страждала. Після закоханності завжди йде етап страждань. Це неминуча розплата. Я хочу полегшити твою долю.

— А може просто не хочеш згаяти на мене всі свої наступні вихідні? Одні ж згаяв і був від цього незадоволеним, — роблю свій висновок. Болючий.

— Та ні. Я ж погодився спробувати ще... Але тепер чи доцільно це все, — замислюється брюнет, нахмуривши свої брови, які зараз стали схожими на блискавки.

— Якщо не хочеш зустрітись у п'ятницю, бо боїшся, що я знову не прийду — то не змушуй себе. Я зрозумію, — крізь пелену болі рубаю з плеча.

— Сашо... Не треба так, — спрямовує свої темні прірви очей прямо на мене печальний коханець, і тривога, і розпука сплітаються там. — Я справді хочу якнайкраще для тебе.