Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Я сів за кермо, повільно запустив двигун. У повітрі зависла напруга, як перед бурею, але мене це не хвилювало. Мар’яна сиділа позаду, а поряд із нею той хлопець — все ще впевнений у своїй ролі у цій сцені. Ситуація вимагала абсолютної стриманості. Водіння для мене було чимось на кшталт медитації — кожен поворот керма, кожне натискання на педаль я контролював досконало. Ніякого поспіху, ніяких різких рухів.

Я бачив її в дзеркалі заднього виду. Мар’яна, була бездоганною — рівна постава, спокійний, незворушний вираз обличчя. Ця дівчина вміла тримати себе в руках, майстерно приховуючи свої думки і емоції. Але сьогодні її погляд був інший. Він не блукав байдуже за вікном, не шукав відволікання — він був спрямований прямо на мене. Спокійний, злегка насторожений, ніби вона намагалася розібратися, що відбувається в моїй голові. Це мене дещо здивувало. Вона нечасто дозволяла собі проявляти цікавість.

Я зосередився на дорозі, тримаючи контроль і не даючи жодного натяку на те, що помітив її погляд. У грі, де емоції — це слабкість, я не мав права на розкриття. Але її пильний погляд намагався зламати цю маску.

«Що ти хочеш зрозуміти, Мар’яно? Що шукаєш?» — промайнуло в моїх думках. Я не дозволив собі навіть найменшої усмішки. Нехай вона продовжувала дивитися, намагаючись розгадати, але я не дам їй цього задоволення.

Приїхавши до ресторану, я вийшов з машини і спочатку відчинив двері Марині, намагаючись не викликати підозри. Це було важливо — кожен мій крок мав виглядати природно. Я відчував, як вона вдячно усміхалася, але в глибині душі мені не подобалося, що її радість була лише маскою.

Ми пройшли через просторий вестибюль, де м’яке світло грало на розкішних стінах, а аромат страв запрошував у світ вишуканості. Я перевів погляд на хлопця, який йшов поруч з Мар’яною. Його впевненість дратувала мене, адже я не вірив, що вона може бути з кимось насправді. Ця зустріч була для мене більше, ніж просто вечеря — це був шанс вивести її на чисту воду.

Сівши за столик у затишному кутку, я зосередився на Мар’яні. Офіціант люб’язно подав меню, але для мене це було байдуже. Вибравши страви, Марина почала розмову.

— Скільки ви вже зустрічаєтеся? — запитала вона, обводячи поглядом стіл, немов намагаючись знайти в ньому щось цікаве.

— Місяць, — мовив Матвій, роблячи накладну посмішку, яка тільки додала мені впевненості. Його легкість у словах дратувала, адже я знав, що за цими фальшивими емоціями ховалося щось більше.

— Сподіваюсь, Мар’яно, ваші особисті стосунки не впливатимуть на роботу, — мовив я, примусивши себе зберігати спокій, хоча в душі вже вирували бурі.

Моя увага була прикута до неї, як хижак до своєї жертви. Я не міг не помітити, як її рука затремтіла, коли я вимовив її ім’я. Вона знала, що в моїй присутності не може ховатися за фальшивими посмішками чи зручними відмовками.

— Звісно ж не вплинуть, — відповіла вона, з повною впевненістю. — А ви, Богдане Борисовичу, розкажіть про себе: чому вирішили запросити Марину на вечір? І чому досі холостякуєте?

Тут вона знову повернула гру на свої умови. Я відчував, як її цікавість зростала, але мені було важливо зберігати дистанцію. Я не звик відкриватися, особливо жінкам, які мали свою думку про мене.

— Я запросив Марину, бо бачу в ній потенціал, — відповів я, придивляючись до її реакції. — А що стосується мого холостяцького статусу, то, зізнаюся, я завжди намагався зосередитися на бізнесі. Взаємини забирають час, а я вважаю, що найважливіше — це досягнення цілей.

Я спостерігав, як її обличчя спотворилося від розчарування. Вона хотіла більше, ніж просто факти, і я це знав. Я вже не просто Богдан Борисович, який контролював ситуацію — я ставав для неї загадкою, яку вона прагнула розгадати.

— Ви не боїтеся, що так і залишитесь самотнім? — запитала вона, і в її голосі з’явився виклик.

Я усміхнувся, ця дитяча впертість лише підіймала мою самооцінку.

— Я не боюся самотності, Мар’яно. Я боюся безсилля. Коли ти контролюєш своє життя, у тебе немає місця для самотності, — відповів я, відчуваючи, як її увага загострювалася, а в мені вирувала впевненість.

Наша розмова ставала напруженою, а атмосфера — наповненою енергією. Я залишався владним, і це викликало в мені захоплення. Я знав, що за моїм холодним поглядом щось розгорялося. І Мар’яна, сама того не усвідомлюючи, стала частиною цього полум’я.

— Можливо, варто поговорити про щось інше? — запитав Матвій намагаючись ввести легкість у атмосферу. — А як щодо вас, Марино? Які у вас плани?

Поки Матвій розмовляв з Мариною, я зосередився на Мар’яні. Її часті погляди вбік, насторожені та тривожні, свідчили про те, що вона щось приховувала. Кожен раз, коли наші погляди зустрічалися, вона швидко відводила очі, ніби намагаючись зникнути у повітрі. Але це було неможливо, адже я сидів прямо перед нею, спостерігаючи за її мовою тіла, в якій кожен жест, кожен рух розкривав її справжні наміри.

Кульмінацією стала мить, коли Матвій обійняв її. Мар’яна здригнулася, і це було помітно навіть для стороннього спостерігача. Здавалося, вона не очікувала такого жесту, що було надзвичайно підозріло для дівчини, яка зустрічалася з хлопцем. Я не міг стримати посмішку — вся її поведінка виглядала так, ніби вона намагалася зіграти роль, у якій не знала своїх реплік.

— Мар’яно, а чому ви так напружилися? Розслабтеся. Тут така чудова атмосфера, — мовив я, спостерігаючи за її реакцією. Мій тон був легким, але під ним ховалася холодна впевненість, наче я знав щось, чого не знала вона.