Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— Тобі хочеться пити?

— Так. Мені б хотілося води, якщо можна. Або чаю.

І справді — тут, унизу, були вода, сік і вино. Був і чайник. Містер Джордж заварив нам чайничок «Ерл Ґрей».

— Тепер ти, — мовив він, знову опустившись у фотель.

— Якщо здатність подорожувати в часі визначається геном, то чому так важить дата народження? Чому в Шарлотти не можна було просто взяти кров і дослідити її на наявність гена? І чому не можна відразу відправити її через хронограф у яку-небудь безпечну епоху, а треба неодмінно чекати, коли вона перескочить сама, ще й може наразитися на небезпеку?

— Ну, по-перше: ми думаємо, що йдеться про ген, але точно цього не знаємо. Відомо тільки, що щось у крові відрізняє вас від звичайних людей, але цей фактор X ми поки не вирахували. Хоча ми досліджуємо це питання вже багато років і в наших лавах є кращі вчені світу. Повір мені, багато що значно спростилося б, якби ми знайшли в крові цей ген абощо. Ну а так ми залежимо від розрахунків і спостережень, зроблених багатьма поколіннями до нас.

— Якщо заправити хронограф Шарлоттиною кров'ю, то що станеться?

— У найгіршому випадку ми його зіпсуємо. І, будь ласка, Ґвендолін, ми говоримо про маленьку крапельку крові, а не про заправку повного бака! Але зараз моя черга. У який час тобі б хотілося помандрувати?

Я подумала.

— Мені б не хотілося вирушати далеко в минуле. Хіба що років на десять назад. Тоді я могла б ще раз побачити мого батька і поговорити з ним.

Обличчя містера Джорджа набуло співчутливого виразу.

— Так, це зрозуміле бажання. Але не вийде. Ніхто не може переміститися назад у межах власного життя. Ти можеш потрапити щонайпізніше у день свого народження.

— Ох… — Оце шкода. Тому що я уявила собі, як я потрапляю в часи моєї початкової школи, а саме в той день, коли хлопчик на ім'я Ґреґорі Форбс обізвав мене на шкільному подвір'ї «бридкою жабою» і чотири рази копнув у гомілку. Я б з'явилася там як супервумен — і Ґреґорі Форбс ні до якої маленької дівчинки ніколи б і пальцем не торкнувся, я була в цьому впевнена.

— Знову твоя черга, — сказав містер Джордж.

— У тому місці, де Шарлотта зникла б, я повинна була намалювати крейдочкою хрест. Навіщо це треба?

Містер Джордж відмахнувся.

— Забудь цю нісенітницю. Твоя тітка Ґленда наполягала на тому, що ми повинні за цим місцем спостерігати. Нам треба було послати туди Ґідеона, а варта чекала б Шарлотту і захищала її, поки вона не повернеться назад.

— Так, але ж не відомо, в який час вона переміститься. Вартові можуть пильнувати це місце десятиліттями!

— Саме так, — зітхнув містер Джордж. — Саме так. Тепер знову моя черга. Ти пам'ятаєш свого дідуся?

— Звичайно. Мені було десять років, коли він помер. Він був зовсім інший, ніж леді Аріста, веселий і ні крихти не суворий. Він увесь час розповідав моєму братові й мені страшні казки. Ви його теж знали?

— Аякже! Він був моїм учителем і найкращим другом. — Містер Джордж задумливо дивився на вогонь.

— Хто цей маленький хлопчик? — запитала я.

— Який маленький хлопчик?

— Маленький хлопчик, який чіплявся за піджак доктора Вайта.

— Що? — Містер Джордж відвів погляд від каміна і здивовано втупився на мене.

Невже недочув?

— Маленький білявий хлопчик, років десь семи. Він стояв поруч із доктором Вайтом, — сказала я підкреслено повільно.

— Та не було там ніякого хлопчика! — відказав містер Джордж. — Ти що, смієшся з мене?

— Ні, — кинула я. Я зрозуміла, що саме я бачила, і розлютилася на себе за те, що не відразу здогадалася.

— Маленький білявий хлопчик, кажеш? Років семи?

— Забудьте, — я вдала, буцімто гостро цікавлюся книгами на полиці за моєю спиною.

Містер Джордж замовк, але я відчувала його пильний погляд.

— Зараз моя черга, — сказав він нарешті.

— Це дурна гра. Може, зіграємо в шахи? — На столі лежала шахівниця. Але містер Джордж не дав збити себе з пантелику.

— Ти іноді бачиш речі, яких не бачать інші?

— Маленькі хлопчики — це не речі, — зауважила я. — Але… так, я іноді бачу речі, які не бачать інші. — Я й сама не знала, чому я йому це сказала.

З якоїсь незрозумілої причини мої слова його потішили.

— Дивно, їй-бо, дивно! З якого часу в тебе цей дар?

— У мене він був завжди.

— Неймовірно! — Містер Джордж озирнувся. — Скажи мені, хто тут є, крім нас, — сидить і дослухається?

— Ми тут самі. — Я майже засміялася, побачивши розчароване обличчя містера Джорджа.

— Ох, а я міг присягнутися, що привидів у цих стінах, як сарани. Особливо в цій кімнаті. — Він випив ковток чаю. — Може, ти хочеш кексів? З апельсиновою начинкою?

— Так, залюбки. — Не знаю, можливо, через те, що він згадав кекси, але в животі в мене знову з'явилося неприємне відчуття. Я затамувала подих.

Містер Джордж підвівся і заходився порпатися у шафовій шухляді. У животі закрутилося ще дужче. Містер Джордж здивується, якщо він обернеться й побачить, що я зникла. Може, краще його попередити. А що, коли в нього слабке серце…

— Містере Джордж?

— Зараз твоя черга, Ґвендолін. — Він любовно розклав кекси на тарілці, майже як містер Бернард. — І я впевнений, що знаю відповідь на твоє наступне питання.

Я прислухалася до себе. Запаморочення трохи відступило. Окей, фальшива тривога.

— Припустімо, що я перескочу в той час, коли цієї будівлі не було і близько. Тоді я опинюся під землею і задихнуся?

— Ох! А я думав, що ти запитаєш про маленького ясноволосого хлопчика. Ну гаразд, отже, виходячи з усього, що ми знаємо, ще ніхто не заходив у минуле далі ніж на 500 років. І в хронографі для Рубіна, тобто для тебе, найраніша дата, яку можна виставити, — це 1560 рік. Рік народження першого з мандрівників у часі, Ланселота де Віллерза. Ми часто за цим шкодували. Так багато цікавих років випало з дослідження… Ось, бери. Це мої улюблені кекси.

Я потягнулася по кекс, але тарілка щезла з-перед моїх очей, а з-під п'ятої точки зник диван.

Розділ восьмий

Родовід за чоловічою лінією

Із «Хронік Вартових», Том 4, Коло Дванадцяти

Я приземлилася на холодну кам'яну підлогу з кексом у руці. У всякому разі, на дотик це був кекс: навколо стояла