Читати книгу - "Моя гуцулія, Артур Сіренко"

Божевільне ХХ століття було особливо нещадним до роду Габораків. Під час Першої світової війни чимало Габораків потрапило до лав австро-угорської армії і не повернулось додому. Тут найбільш відомою є доля Василя Габорака (1872 – 1918). Він був професійним військовим – вивчився на офіцера у Відні, дослужився до полковника, командував 73-м піхотним полком на італійському фронті і загинув 3 квітня 1918 року під час боїв під Тренто. У Січових Стрільцях був Назар Габорак (1893 – 1915), воював під командою сотника Михайла Волошина, боронив від москалів карпатські перевали, загинув у бою біля села Воля. Микола Габорак (1890 – 1919) був мобілізований в перші дні війни. Воював у складі 32-го артилерійського дивізіону австро-угорської армії, брав участь у Самбірській битві, під час Листопадового Зриву був у Львові у перших загонах армії УГА, потім потрапив до армії УНР і пропав без вісти в «чотирикутнику смерті» в 1919 році. Зумів пережити цю ворохобню війни тільки Лев Габорак (1881 – 1936) з Пасічної, що біля Надвірної. Він отримав юридичну освіту в Кракові і в цивілю працював адвокатом. На війні отримав офіцерський чин надпоручника, командував взводом саперів в боях на Буковині в 1915 - 1917 роках, у листопаді 1918 року невідомо як опинився в Києві в армії Петлюри, дослужився до полковника, у 1920 році боронив від більшовицької навали Львів. Після війни працював адвокатом в місті Калуш, був одним із засновників і активістів УНДО, написав спогади «Стежками війни» та збірник віршів «Нектар полонин», які опублікував у Празі в 1931 році під псевдонімом Антей Горивітер, помер від пневмонії в тернопільському шпиталі. 

У міжвоєнні роки серед Габораків були і відомі контрабандисти (кому ж знати гори як не їм). Йосип Габорак (1895 – 1946) забутими стежками Ґорґанах переправляв через польсько-чехословацький кордон не тільки годинники, цигарки, черевики, але і зброю для боївок ОУН. З 1942 року він був в УПА в сотні Рема, що діяла в районі гори Грофа. Загинув у боях з карателями біля гори Магура.

Репресії 1946 – 1953 років страшною косою викосили майже весь рід Габораків, всіх людей з цього роду, що жили в районі Осмолоди відправили до Сибіру, де за ними пропав і слід. Відомо тільки про Степана Габорака (1907 – 1953), що брав участь в Норильському повстанні в’язнів ГУЛАГу і загинув при його придушенні. 

До Канади Габораки почали їхати ще 1888 році, коли про еміграцію в Карпатах тільки почали говорити. Оселялись в усіх провінціях, навіть на Північно-Західних територіях та на Юконі, хоча найбільше в Торонто. Один із них – Роман Габорак (1870 – 1955) оселився навіть на берегах Великого Ведмежого озера, все життя там рибалив і то вдало. Інший Роман Габорак (1889 – 1961) поселився на Ньюфаундленді, де теж рибалив, тільки в Атлантиці, став відомий як знавець і поціновувач тріски (Gadus morhua) і готував найкращий в Канаді лабардан. Ще якийсь Павло Габорак (роки життя невідомі) опинився ще в 1893 році в провінції Юкон на Клондайку в часи золотої лихоманки. Казали, що він знайшов золоту жилу і потім смітив грошима у Ванкувері, потім купив ранчо в Альберті, але десь поїхав з тих місць в 1910 році і що з ним було потім – невідомо. Ще один Габорак, емігрант в Канаду – Адам Габорак (1892 – 1916) був мобілізований до Британської армії під час Першої світової війни, був в Канадському експедиційному корпусі, брав участь в битві на Соммі і загинув під час чергової шаленої атаки піхоти, що полягла під німецькими кулеметами 2 березня 1916 року. Саме про них Редьярд Кіплінг написав вірш «Канадцям». Нині рід Габораків - єдиний рід гуцулів ватажок якого живе в Канаді, і не визнаний Радою Гуцульських Ватажків і Судом Ведмедя (з різних причин), але місце ватажка роду вважається вакантним і рід має право на свій родовий знак. 

Історія триває і кращі сторінки історії роду Габораків ще будуть написані. Я впевнений. Я оптиміст.