Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Вона одягнулася. У неї збереглася остання адреса стрийка, півроку тому вона отримала від нього листа з цією адресою. Треба поїхати туди й розпитати.

Виявилося, що стрийко мешкав за старою адресою, він відмовився лише від телефону.

– Твої гроші? – запитав він. – Як хочеш. Я посилав їх тобі щомісяця в Швейцарію, дуже важко було отримати дозвіл на пересилання. Я можу виплачувати їх тобі щомісяця тут, у Франції. На яку адресу пересилати?

– Я не хочу отримувати їх щомісяця. Я хочу забрати все відразу.

– Навіщо?

– Хочу купити собі різне вбрання.

Старий витріщив на неї очі.

– Ти так сама, як і твій батько. Якби він…

– Він не живе, стрийку Ґастоне.

Ґастон поглянув на свої великі бліді долоні.

– Ти не маєш надто багато грошей. Що ти збираєшся тут робити? Господи, якби я мав таке щастя жити в Швейцарії!

– Я жила не в Швейцарії, а в лікарні.

– Ти не знаєшся на грошах і розтринькаєш їх за кілька тижнів. Усе розтринькаєш.

– Можливо, – сказала Ліліан.

Стрийко перелякано подивився на неї.

– А коли все витратиш, що тоді?

– Я не буду для вас тягарем.

– Ти повинна вийти заміж. Ти здорова?

– Чи я інакше була б тут?

– Отже, ти повинна вийти заміж.

Ліліан розсміялася. Його наміри були надто прозорі: хотів перекинути відповідальність за неї на когось іншого.

– Повинна вийти заміж, – повторив Ґастон. – Я міг би познайомити тебе з кількома людьми.

Ліліан знову розсміялася, проте їй було цікаво, що зробить старий. «Йому, мабуть, під вісімдесят, – думала вона, – але поводиться він так, ніби має передбачити все ще на вісімдесят років наперед».

– Добре, – відповіла Ліліан. – А тепер скажи мені таке: що ти робиш на самоті?

Спантеличений старий підвів свою пташину голівку.

– Та мало що. Я завжди зайнятий. Дивне питання. Не розумію, чому ти запитуєш.

– Тобі ніколи не спадало на думку забрати все, що в тебе є, поїхати світ за очі й усе протринькати?

– Ти така сама, як і твій батько! – зневажливо сказав старий. – Він ніколи не мав почуття обов’язку й почуття відповідальності. Треба буде спробувати знову призначити тобі опікунів!

– Це тобі не вдасться. Ти вважаєш, що я марную гроші, а я вважаю, що ти марнуєш своє життя. Нехай кожен залишається при своїй думці. І дістань мені гроші не пізніше завтрашнього дня. Я хочу якнайскоріше купити собі сукні.

– А де ти їх купиш? – швидко запитав старий марабу.

– У Баленсіаґи. Не забудь, що це мої гроші.

– Твоя мати…

– До завтра, – сказала Ліліан і ледь торкнулася губами лоба старого.

– Послухай, Ліліан, не роби дурниць! Ти зодягнена дуже добре, вбрання в цих будинках моди коштують маєток!

– Цілком можливо, – відповіла Ліліан і подивилася на сірий двір і сірі вікна навпроти, в яких відбивалися рештки сонця, наче відполіровані сланці.

– Ти така сама, як твій батько. – Старий був щиро наляканий. – Така сама! Ти могла б зараз жити без турбот, коли б не його вічні фантазії.

– Стрийку Ґастоне, кажуть, у наш час можна покінчити з грошима двома способами. Один із них – заощаджувати, а потім втратити їх під час інфляції, інший – витратити їх. А тепер скажи мені, як тобі ведеться.

Ґастон нервово махнув рукою.

– Сама бачиш. Мені важко. Такі часи! Я бідний.

Ліліан роззирнулася. Вона побачила красиві старовинні меблі, фотелі в чохлах, кришталеву люстру, перев’язану марлею, кілька добрих картин.

– Ти завжди був скупий, стрийку Ґастоне. Ти й зараз такий?

Якийсь час він розглядав її своїми темними пташиними очками.

– Хочеш жити тут? Але ж у мене обмаль місця.

– Місця у тебе досить, але я не хочу жити тут. Скільки тобі, власне кажучи, років? Здається, ти на двадцять років старший за батька?

Старий, вочевидь, був збитий з пантелику.

– Ти ж знаєш. То навіщо запитувати?

– А ти не боїшся смерті?

Ґастон помовчав з хвилину, після чого тихо сказав:

– У тебе жахливі манери.

– Ти маєш рацію. Мені не варто було тебе запитувати про це.

– Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.

Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.

– Ні, не розраховую. Я живу в готелі й ніколи не буду для тебе тягарем.

– У якому готелі? – квапливо запитав Ґастон.

– У «Біссон».

– Слава Богу! Я б не здивувався, якби ти оселилася в «Ріц».

– Я також, – сказала Ліліан.

Трохи згодом по неї зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан «Ґран Вефур».

– Як відбулася твоя перша зустріч із тутешнім світом? – запитав він.

– У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно. У будь-якому разі вони так поводяться. Вони так перейнялися грошима, що забули про життя.

Клерфе розсміявся.

– А під час війни всі присягалися, що більше не повторять цієї помилки, якщо виживуть. Але людина швидко все забуває.

– І ти теж усе забув? – запитала Ліліан.

– Намагався щосили. Але мені не зовсім вдалося.

– Може, я кохаю тебе саме тому?

– Ти мене не кохаєш. Якби ти мене кохала, то не вживала б цього слова так легковажно. І не говорила б мені цього.

– Я кохаю тебе тому, що ти не думаєш про майбутнє?

– Тоді ти мусила б кохати кожного чоловіка в санаторії. Ми будемо їсти морські язики зі смаженим мигдалем і запивати їх молодим монтраше.

– Тоді чому я тебе кохаю?

– Тому, що я з тобою. І тому, що ти любиш життя. А я для тебе безіменна частка життя. Це небезпечно.

– Для кого?

– Для того, хто безіменний. Його в будь-який час можна замінити.

– Мене теж, – сказала Ліліан. – Мене також, Клерфе.

– У цьому я не зовсім упевнений. Розумна людина на моєму місці втекла б якнайскоріше.

– Ти не настільки захоплений.

– Завтра я від’їжджаю.

– Куди? – запитала Ліліан, не повіривши йому.

– Далеко. Мушу їхати до Рима.

– А я – до Баленсіаґи. Купити сукні. Це ще далі, ніж Рим.

– Я дійсно від’їжджаю. Необхідно потурбуватися про новий контракт.

– Добре, – мовила Ліліан. – Отже, у мене буде час кинутися в авантюру з модними кравцями. Стрийко Ґастон із задоволенням віддав би мене під опіку або видав заміж.

Клерфе подивився на неї.

– Він хоче знову ув’язнити тебе, хоча ти ще не встигла дізнатися, що таке свобода?

– А що таке свобода?

Клерфе посміхнувся.

– Я теж не знаю. Знаю тільки одне: свобода – це не безвідповідальність і не життя без мети.