Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя і мета собаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя і мета собаки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя і мета собаки" автора Брюс Кемерон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 73
Перейти на сторінку:
поплакав.

— Ми заблукали, Бейлі. Вибач… — прошепотів хлопчик. Я помахав хвостом, почувши своє ім’я.

Струмок завів нас на мокре місце, де він розлився, втратив форму, і нам довелося йти болотом. Ітан провалювався по кісточки, і щоразу, коли він витягав ногу, багнюка чвакала. На нас налетіла комашня, заліплюючи очі й вуха.

Посеред болота хлопчик зупинився. Його плечі опустилися, голова похилилася на груди. З легень вирвалося довге, глибоке зітхання. Засмучений, я швидко догнав його по трясовині й поклав лапу йому на ногу.

Він здавався. У ньому наростало, його повністю накривало відчуття поразки, й Ітан не опирався йому. Він втрачав саму волю до життя. Так, як мій брат Голодний, який останній раз влігся в трубі й більше не виходив звідти.

Я гавкнув так, що хлопчик здригнувся, як і я сам. Його байдужі очі моргнули й глянули на мене. Я знову гавкнув.

— Гаразд, — пробурмотів Ітан. Він сонно витягнув ногу з багна, обережно поставив її, знову провалюючись.

Цю трясовину ми переходили понад півдня. Коли по той бік болота ми побачили струмок, він поглибшав, мчав швидше й цілеспрямованіше. Невдовзі в нього влився інший потічок, потім ще один так, що хлопчику довелося перестрибувати його з розбігу, коли з одного боку наш шлях загородило повалене дерево. Від кожного стрибка Ітан, здається, дуже стомлювався, і ми врешті зупинилися, щоб подрімати кілька годин. Я ліг поряд і дуже боявся, що хлопчик не прокинеться, але він все-таки розплющив очі й поволі встав.

— Який ти молодчина, Бейлі, — хрипким голосом похвалив він мене.

Уже вечоріло, коли струмок влився в річку. Ітан стояв і довго безвиразно дивився в темну воду, а потім спрямував нас вниз за течією, пробираючись через траву й зарості.

Уже сутеніло, коли я почув людський дух. На той час Ітан, здається, ішов уже без мети, він ледве волочив ноги. Щоразу коли він падав, вставати йому було дедалі важче, і він нічого не помітив, коли я побіг уперед, опустивши носа до землі.

— Гей, Бейлі, — пробурмотів він, — ти куди?

Мені здається, він навіть не завважив, коли ми перетнули стежку. Ітан мружився проти західного сонця й намагався ні через що не перечепитися. Я не помічав у ньому жодних емоцій ще кілька секунд, аж поки трава під ногами не перетворилася на втоптану стежку. Я чув запах кількох різних чоловіків — усі аромати були давні, але так само чіткі, як сліди дітей, які ходять вулицею з дому і до дому. Раптом Ітан випростався й набрав повні груди повітря.

— Диви! — тихо сказав він, придивляючись до стежки.

Тепер я чітко усвідомив, куди ми йдемо, і пробіг ще кілька метрів. Від передчуття й надії Ітана відступила навіть моя втома. І стежка, і річка паралельно завертали праворуч. Опустивши носа, я виявив, що людський запах ставав і сильнішим, і свіжішим. Хтось тут недавно проходив. Хлопчик зупинився, тож я повернувся до нього. Він стояв і дивився на щось, розкривши рота.

— Ух ти! — сказав він.

Я зрозумів: там через річку перекинувся міст. Поки я дивився, із сутінків вийшла людська постать і пішла понад поруччям, дивлячись у воду. Серце в Ітана забилося швидше — я це почув. Радісне збудження змінилося страхом, і хлопчик відсахнувся, як моя перша Мати, коли ми зустрічали людей під час спільних пошуків їжі.

— Бейлі, тихо! — прошепотів він.

Я не зрозумів, що відбувається, але відчув його настрій — такий самий, як тоді вночі, коли він дістав рушницю й зазирав у всі шафи. Я стривожено глянув на нього.

— Агов! — крикнув чоловік із мосту. Я відчув, як хлопчик завмер, готовий тікати.

— Агов! — знову крикнув чоловік. — Чи ти не Ітан?

Розділ 12

Чоловік із мосту покатав нас на машині.

— Тебе, синку, весь штат Мічиган шукав! — сказав він.

Ітан опустив голову — я відчув, що йому сумно, соромно й трохи страшно. Ми приїхали до великої будівлі, і щойно зупинилися, як двері машини відчинив Тато. Вони з Мамою обійняли хлопчика, там також були Бабуся й Дідусь — усі були щасливі, однак ніякого частування для собаки в них не було. Ітан сів у крісло з коліщатами, і якийсь чоловік закотив його в будівлю, але, перш ніж туди заїхати, хлопчик помахав мені рукою. Я подумав, що з ним, мабуть, усе буде гаразд, хоча без нього було доволі тривожно.

Дідусь міцно взяв мене за нашийник, так що іншого вибору в мене не було. Він покатав мене в машині — я знову був собакою на передньому сидінні. Ми поїхали в таке місце, де з віконця нам подали торбу, з якої смачно пахло. Дідусь дав мені їсти просто в машині! Він розгортав гарячі бутерброди й давав мені по одному. І сам теж один з’їв.

— Тільки Бабусі не розказуй! — сказав він мені.

Коли ми приїхали додому, я з подивом уздрів Іскру на її звичному місці у дворі — вона мляво на мене подивилася. Я гавкав на коняку з вікна, доки Дідусь не сказав мені припинити.

Хлопчика не було тільки одну ніч, тому я вперше спав без нього, відколи ми були разом. Я бігав туди-сюди коридором, доки Дідусь не крикнув: «Іди спати, Бейлі!» Я згорнувся калачиком у ліжку Ітана й заснув, поклавши голову на його подушку, де запах хлопчика був найсильніший.

Коли наступного дня Мама привезла Ітана, я безмежно радів, але він був у невеселому настрої. Тато сказав йому, що він поганий хлопчик. Дідусь про щось поговорив із ним біля сейфу з рушницею. Усі були напружені, але про Іскру навіть мови не було, а то ж усе через неї! Я розумів це, бо ніхто з них там не був і не бачив, як усе насправді сталося, тому й сердилися не на кобилу, а на хлопчика.

Я так розізлився, що ледве не пішов надвір і не покусав коняку, але, звичайно, я цього не зробив, бо дуже вже вона велика.

До Ітана приходила дівчинка, вони удвох сиділи на веранді й не надто багато говорили. Лише бурмотіли щось і дивилися в різні боки.

— А тобі страшно було? — питала Ганна.

— Ні, — казав хлопчик.

— Мені було б.

— Ну, а мені ні.

— А вночі холодно було? — все допитувалася вона.

— Так, дуже.

— А…

— Та

1 ... 26 27 28 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя і мета собаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя і мета собаки"