Читати книгу - "Наречений у спадок , Олесь Король"

Я рішуче підійшла до дверей і вже готова була пустувати в них та щось мене зупинило. Ні не щось... Я почула тихий, приглушений стогін і те як ритмічно скрипить ліжко, схоже, що Мирча був не один. Сумніви закралися в мою розбиту голову. А , що якщо це все був сон? Що якщо це все привиділося мені? 

Я опустила руку. За дверима почувся легкий зойк, ліжко ще раз рипнуло і все стихло. Я понуривши голову, яка нестерпно боліла потупцяла до своєї кімнати. На якусь мить я зупинилася біля дверей , що вели до Денисової кімнати і прислухалася. Там було тихо.Мені дуже хотілося побачити його, розповісти про свої кошмари, але я не наважилася його будити. Не виключно, що він лише висміє мої нічні жахіття. До того ж розповідати хлопцеві про такі інтимні деталі не входило в мої плани. Хоча якби я знала чим це все закінчиться то звичайно б плюнула на всі правила пристойності. Та я цього не зробила. Хоча б тому, що хлопець був мені небайдужим. 

Я вже готова була повернутися до своєї кімнати та спрага і природне бажання відвідати туалет знову нагадали про себе і я відправилася до вбиральні, а потім покінчивши зі своїми справами - їдальні. 

В їдальні було темно. Я натиснула на вмикач і приміщення залило яскраве світло. Кришталевий графін з водою стояв на столі. Я з жадобою припала до нього навіть не скориставшись келихами , що стояли поруч. В мене виникло неприємне відчуття ніби хтось дивиться на мене пильним, оцінюючим поглядом. Я враз поставила графін і подивилася в вікно, за яким повільно падав густий лапатий сніг, вкриваючи все довкола товстою ковдрою. Мені здалося ніби в темряві блиснули два вогники. Блиснули і згасли. Годинник в кутку відбив рівно чотири удари. Отже ніч майже скінчилася, та в зиску світанок приходить пізно. І в цей час я почула дитячий плач. Десь плакало немовля , голосно і надривисто. Я прислухалася, в надії, що це все мені здається. Можливо мій сон продовжується? 

Дитина заплакала ще голосніше, і її плач линув з вулиці. Господи! Вона ж може загинути якщо її терміново не забрати в тепло. Забувши про все я вибігла в коридор. Потрібно розбудити інших. Промайнуло в моїй голові. Ні. Не можна гаяти часу. Кожна згаяна мною мить може коштувати дитині життя. Я вибігла до фойє і, накинувши на плечі перший же потрапивший під руку пуховик кинулася на вулицю. Різкий, крижаний порив вітру вдарив мені в обличчя і ледь не збив з ніг. Плач вже не був таким голосним. Дитина плакала ледь чутно. Вона замерзала. Я прислухалася, намагаючись визначитися звідки саме долинах цей плач. Він долинав з парку. Я, не задумуючись кинулася туди. Сніг вже встиг замести прочищені вранці доріжки, та навіть якби вони ще були я навряд чи змогла б розгледіти їх в такій темряві. Сніг засипав мені очі, а вітер так і намагався збити мене з ніг. Декілька разів йому це навіть вдалося , та я вперто піднімалася і продовжувала свій шлях, борхаючись в снігу. Плач чувся десь зовсім поруч. Я озирнулася та не побачила нічого окрім чорних силуетів дерев, що виділялися на білосніжному фоні. Вони були схожі на потворних вартових, що віками охороняють маєток і його таємниці. 

Плач стих. Було лише чути як завиває вітер і риплять дерева. Десь зовсім поруч почувся дзвінкий, дитячий сміх і щось майнуло в кущах. Мені  стало моторошно. Я зрозуміла, що вкотре потрапила в пастку. Я озирнулася навколо, в надії побачити вогні маєтку та все, що я побачила це лише темні силуети дерев і гірські схили. Шукати когось на допомогу не було сенсу . Я гадки не мала куди йти, але й стояти на місці було подібно смерті. В таку ніч дуже легко замерзнути, і тому я рушила навмання, як то кажуть куди очі дивляться. Чомусь я була впевнена, що мої очі дивляться на маєток, та невдовзі я зрозуміла, що це не так. Чим далі я йшла тим густіше ставали чагарники і глибшим сніг. Тепер він діставав мені ледь не до колін. Раптом я посковзнулася і відчула, що падаю. Моя ліва нога пірнула під сніг і я відчула гострий і нестерпний біль. Перед очима затанцювали різнокольорові вогники, а потім все згасло. 

Коли я отямилася то помітила, що ніч поступово перетворюється на день. Але якось надто несміливо наче ота дівчина підліток на першому побаченні. Мене оточували чагарники, і покручені дерева. Схоже , що я відійшла від маєтку надто далеко. Мій пуховик промову від снігу і хурделиці і я відчувала пронизливий холод який здавалося проникав в кожну клітинку мого тіла і навіть в кістки. Я спробувала піднятися та різкий біль в нозі примусив мене відмовитися від цієї ідеї. Я повинна вибратися інакше це буде кінець. Ніколи не думала про те, що я замерзну, живучи в двадцять першому столітті. 

Ну ні. Я так просто не здамся. Я міцно зціпила зуби і щосили потягнула ногу яку ніби тримали чиїсь чіпкі руки. Я не стрималася і закричала від болю і відчаю. Біль був надто нестерпним і я більше не намагалася спробувати звільнити ногу. Нехай буде, що буде. 

Я приреченно дивилася на те як  загоряється на сході рожева стрічка. Хурделиця вщухла і рідкі сніжинки повільно опускалися на землю. Це видовище мене зачаровувало. Я більше не відчувала холоду. Мені стало легко і спокійно. А сніжинки все падали і падали вкриваючи все навколо пухнастою ковдрою і мене також. 

Я сиділа в кріслі перед каміном в якому яскраво палав вогонь. На мої плечі був накинутий плащ підбитий хутром. Мені було тепло і надто хороше. Чорноволосий чоловік, той самий, що приходив в моїх видіннях сидів біля мого крісла на низенькому ослінчикові, поклавши голову мені на коліна. Його дивовижні, зелені наче в кота очі закохано дивилися мені в вічі. Я розгублено пестила його хвилясте волосся. Моє серце стиснулося від туги і недоброго передчуття прийдешньої біди. Я кохала його всім своїм серцем, але відчувала, що невдовзі ми розлучимося назавжди. 

-Ти розумієш, що маєш поїхати з цього маєтку. - Тихо звернувся він до мене. 

-Я не залишу тебе. - Палко вигукнула я. 

Він підняв голову і сумно посміхнувся мені. 

-Якщо вона дізнається про твою вагітність то спробує позбутися і тебе і дитини, а я не можу цього допустити.