Читати книгу - "Наречений у спадок , Олесь Король"

-Я твоя законна дружина, що в тому поганого? - не могла зрозуміти я. 

-Так Сафіє ти моя дружина перед Богом і людьми, та це не зупинить її. Ти не знаєш хто вона така насправді. Ти нічого не знаєш...- його голос надірвпася від відчаю і смертельної туги. 

Тонкі пальці всіяні перстнями стиснули мої руки. Я відчула як він тремтить. 

-Я не можу втратити тебе. Ти повинна поїхати заради нашої дитини. Мій вірний слуга Грегорі Папеску поторбується про тебе. 

-А ти?

-Я приїду як тільки залагоджу всі справи. Клянуся тобі. 

Після цих слів він пристрасно поцілував мої холодні наче крига пальці. Я лише похитала головою. 

-Ні. Ти не приїдеш. Ти забудеш свою Сафію, свою маленьку пташку. 

-Не говори дурниць.

Його рука торкнулася мого живота який під пишною сукнею був майже не помітним. Я була вагітною. В мене під серцем була його дитина, наша дитина . 

-А зараз ти маєш йти. Ти не можеш тут залишатися. 

Він раптом грубо схопив мене за руку і потягнув до дверей. 

-Ні. Я не хочу. 

Я спробувала було випручатися та марно. Чоловік виволік мене за двері і штовхнув в крижану темряву де вирувала хурделиця. Я обернулася та нічого не побачила. Все раптом зникло і мій коханий, і маєток. Я самітньо стояла посеред нічного лісу, а навколо вирувала негода. Десь зовсім поруч я почула погрозливе гарчання. Злякано здригнулася і прокинулася. Прямо переді мною стояв сірий, худий вовк і погрозливо щірив гострі наче леза ікла. Дикий, панічний жах примусив мене знову спробувати вибратися з цієї крижаної пастки. Вовк присів, готуючись до нападу. Схоже, що це кінець. 

-Геть! Пішов геть! - у відчаї вигукнула я і замазала на нього руками, чим ще більше розлютило голодного звіра. 

Ще мить і він нападе на мене і розірве мені горло. Та раптом в хижака полетіло палаюче поліно, примусивши того забути про свою здобич і кинутися геть. Чиїсь міцні руки підхопили мене попід руки і витягнули зі сніжної пастки. Я подивилася на свого рятівника і ледь стримала крик, налякавшись побаченого. Та я вчасно згадала про Матвія і його хворобу. Так його обличчя і весь він виглядав жахливо та він же ж не був в цьому винен. Його варто було пожаліти, а не боятися. До того ж він щойно врятував мене від вірної смерті. Якби не він я або ж була б розірвана вовком, або ж просто тихенько замерзла. 

Він підхопив мене на руки і останнє, що я запам'ятала втративши свідомість це його очі кольору весняної зелені, сповнені смутку і смертельної туги.