Читати книгу - "Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик"

Еліана

Я прокинулася від слабкого світла, що пробивалося крізь штори. Голова гуділа, тіло відчувалося важким, ніби мене переїхав потяг. Спочатку я не розуміла, де знаходжуся, але потім усе спогади боляче вдарили по мені.

Даміан. Його холодні очі. Його накази. Його жорстокість.
Я сіла на ліжку, обіймаючи себе за плечі. У кімнаті було тихо, надто тихо. Мене оглядав лікар... Він залишив ліки, але я так і не пригадала, чи приймала їх. Байдуже.

Я повинна вибратися звідси. Мій погляд ковзнув по дверях. Вчора вони були замкнені. А сьогодні?

Я обережно спустила ноги на підлогу, відчуваючи холод мармуру. Серце калатало, поки я наближалася до дверей. Взялася за ручку, затамувавши подих...

Зачинено. Я стиснула зуби й лобом сперлася об дерево. Невже так буде завжди? Замкнена, позбавлена свободи, примушена жити за його правилами?

Ні. Я не здамся. Різко повернувшись, я почала обшукувати кімнату, шукаючи хоч щось, що допомогло б мені вибратися. Але тут не було нічого, чим можна було б скористатися.

Мій погляд зупинився на вікні. Воно було єдиним шляхом. Але чи вистачить мені сміливості?
Я підійшла до вікна й обережно відхилила штори. Серце шалено калатало. Будинок був величезним, і моя кімната знаходилася на другому поверсі. Внизу — вимощений кам’яними плитами двір, кілька дорогих авто й охорона.

Я проковтнула клубок у горлі. Якщо спробую вистрибнути, то можу сильно вдаритися. Але якщо залишуся тут — втеча так і залишиться лише мрією.

Руки тремтіли, коли я торкнулася ручки вікна. Я спробувала його відчинити, але воно не піддавалося. Замкнене.
Звісно, він подбав про це.

— Чорт… — прошепотіла я, стискаючи пальці в кулаки.

Здаватися було не в моєму стилі. Якщо не можу вийти через двері чи вікно, значить, потрібно шукати інший спосіб.

Я почала ходити кімнатою, шукаючи хоча б найменший шанс. У шафах були дорогі сукні, які я ненавиділа, на столику — кілька книжок і ваза з квітами.

Моя увага зупинилася на вентиляційній решітці біля підлоги. Це божевілля… 

Я присіла, оглядаючи її уважніше. Маленькі гвинтики. Якщо зможу їх викрутити… Але чим? Я оглянула кімнату, шукаючи щось гостре. В цей момент двері різко відчинилися.

Я підскочила, немов спіймана на місці злочину.
На порозі стояв Даміан. Його темний погляд зустрів мій, і я відчула, як усередині все похололо.

Даміан стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. Його погляд був темний, як грозові хмари.

— Що ти робиш? — Його голос пролунав низько, загрозливо.

Я повільно підвелася з підлоги, ховаючи за спиною руки.

— Просто… хотіла трохи свіже повітря, — відповіла я, змушуючи себе не відводити погляду.

Він насмішкувато підняв брову, а потім його очі ковзнули по кімнаті, швидко оцінюючи обстановку.

— Повітря? — глузливо перепитав він, роблячи крок вперед. — Вентиляційний отвір — не найкраще місце для цього.

Моє серце ледь не вистрибнуло з грудей. Він здогадався. Даміан наблизився, змусивши мене інстинктивно відступити назад.

— Ти така наївна, Еліано, — промовив він тихо, але його голос змушував мене завмерти на місці. — Думаєш, я не передбачив цього? Думаєш, я не знаю, що в тебе в голові тільки одне бажання — втекти від мене?

Я стиснула кулаки, намагаючись приховати свій страх.

— Годі, Даміане, — прошепотіла я, поглянувши йому прямо у вічі.

Його губи смикнулися в ледь помітній усмішці.

— Ти мусиш звикнути, — відповів він, нахиляючись ближче. — До мене. До нашої нової родини.

Його пальці торкнулися мого підборіддя, змушуючи мене підняти голову. У його очах було щось хижо-задоволене, ніби він насолоджувався моєю безпорадністю.

— Я не дозволю тобі піти, — тихо промовив він. — Тож радив би тобі навіть не намагатися.

Його погляд затримався на моєму обличчі ще на кілька секунд, а потім він відпустив мене й відступив.

— Спустися на вечерю через десять хвилин, — кинув він, перш ніж вийти й грюкнути дверима.

Я стояла, притискаючи руку до грудей, намагаючись вирівняти дихання. Моєму страху не було меж. Але ще сильніше всередині палахкотіла лють.

Я залишилася стояти посеред кімнати, ледве втримуючись, щоб не розбити щось об стіну. Втеча провалена. Даміан знову виграв.

Але не цього разу. Не назавжди. Я різко розвернулася й підійшла до дзеркала. Відображення показало мені розгублену дівчину з блідими щоками та блиском гніву в очах. Якби тільки я могла вибратися з цього полону…

Грюкнули двері. Я здригнулася, але це була служниця, яка зайшла з підносом.

— Міс, Даміан наказав вам поїсти, якщо ви не встигнете до вечері, — сказала вона, опускаючи очі.

Я похмуро глянула на їжу: м’ясо, овочі, келих вина. Все дороге, все досконале. Але разом із цим усе було несмачним, бо воно стало ще однією ланкою моїх кайданів.

— Дякую, — промовила я тихо, підходячи ближче.

Жінка кивнула і швидко вийшла.
Я взяла келих у руку, крутячи його, задумалася. Він дійсно думає, що може контролювати мене навіть у таких дрібницях?

Зненацька мені спало на думку щось нове. Якщо я не можу втекти силою, то, можливо, зможу знайти слабке місце в самому Даміані? Він жорстокий, безжальний, але навіть у нього має бути щось, що можна використати.

Я стиснула губи. Якщо він грає зі мною, чому б мені не почати грати у відповідь?
Я піднесла келих до губ, не відводячи погляду від дверей. Усередині мене закипав новий план.

Даміан звик керувати людьми, підпорядковувати їх своїй волі. Він вважав мене слабкою, безпорадною, маріонеткою в його руках. Але що, якщо я стану іншою? 

Я поставила келих на стіл і провела пальцями по його краю, прислухаючись до дзвону скла. Ледь помітна усмішка торкнулася моїх губ.

Якщо він хоче приборкати мене — нехай. Я зіграю роль слухняної нареченої. Нехай він повірить, що я змирилася. А коли він втратить пильність…