Читати книгу - "Алтин-толобас"

Так-то воно так, але москвичі, хто здогадливіший, за день перед тим, як на правіж іти, заглянуть на Палашівку, де кати живуть, та поклоняться катові грошима чи сукном, і той дає за підношення кусок жесті — покласти за халяву. Тоді нічого, можна й під батогами постояти.

І жінки, якщо є характер і голова на плечах, себе кривдити дуже не дають. Полковник Лібенау зі сміхом розповідав, як княгиня Кучкіна осоружного і лютого чоловіка здихалася. Шепнула в царському теремі, буцімто князь знає замовляння чарівні, як подагричний біль подолати. А цар саме подагрою маявся, котрий день із замотаною ногою в кріслі сидів, од злості плакав. Мамки побігли до цариці, шепнули. Та — до вінценосного чоловіка: так, мовляв, і так, відає князь Кучкін, як подагру замовити і сам себе виліковує, а від інших таїться. Викликали вигаданого цілителя перед високі очі. Він плаче, божиться, буцімто ні про що таке знати не знає. Повмовляв його Олексій Михайлович, пообіцяв нагороду велику, а коли князь не піддався, було йому явлено монарший гнів, в усій громоподібності. За ворожбитство, а ще більше за неподобну зловпертість били Кучкіна батогом і заслали до Соловецького монастиря на довічне покаяння. Княгиня ж нині вдовою при живому чоловікові обивательствує собі на втіху, цілий хор із пригожих співаків завела.

Якщо жити підступністю та підлістю, не триматися за честь, за гордість, стелитися перед сильними й не жаліти слабких, то можна було чудово влаштуватись і в Росії, й багато хто з іноземців улаштовувалися. Як голландські купці в Японії, котрі топчуть Христове розп'яття, щоб отримати від язичників шовк і порцеляну. А тут, у Московії, якийсь із спритників перехрестився у візантійську віру, й одразу всі двері перед ним відчинено: торгуй чим хочеш, купуй холопів, бери багату наречену. Хто найдужче багатіє з європейських купців? Не сумлінні торговці, а хто вчасно дякові хабара дасть та конкурентів перед владою очорнить. А Корнеліус, жалюгідний простак, іще розраховував зробити тут чесну комерцію! Та хіба з цими дикунами зговоришся!

Із рудим волоссям для перук «Лаура» ніяк не виходило. У російських жінок, бачте, показувати волосся вважається соромом. Вони скоріше все інше на огляд виставлять, ніж свої кудли. От і розбери під хустками та шапками, хто тут рудий, а хто ні. Дівки, щоправда, коси назовні випускають, але в московиток коса — дівоча краса. Чим вона довша і товща, тим наречена більше цінується, хоча б уся пика в прищах. Косу дівка ні за які гроші не продасть. Лишалися тільки повії, котрі ходили по Москві простоволосими. Цих-то повно, проходу від них немає, та рудих попадалось куди менше, ніж у тій же Голландії. Поки що Корнеліус добув волосся потрібного відтінку тільки в однієї, що зовсім спилася, за штоф вина й півкопійки. Потім роздивився — воно хною фарбоване.

Одначе пергаментну загортку з торговим зразком беріг, не викидав. У полку балакали, скоро будуть на Північ посилати, проти старообрядців, що позачинялись у своїх лісових скитах, хрестяться не по-правильному і царських податей платити не бажають. Там, на Вологодщині, нібито рудих багато, фон Дорн прикидав, як буде брати трофеї. Під корінь не різатиме, не звір, можна молодицям і дівкам вершки по чотири лишити. Нічого, за рік новим волоссям обростуть.

А не пошлють у північні ліси — не треба. Тоді вступить у дію секретна Диспозиція.

* * *

— Новикоф, блазень негодящий! Свинячий морда розіб'ю!

Фон Дорн кинувся до Минька Новикова з четвертого плутонгу. З Миньком біда — підлий, жорстокий, інші солдати його бояться. Вчора, кажуть, кішку піймав і з живої шкуру дер — вереску було на всю казарму. Слідства по цьому капосному випадку Корнеліус іще не вчиняв. Якщо виявиться правдою, послати Минька із цидулкою до полкового парашника, нехай всипле недолюдкові півста гарячих, аби не мучив безсловесних створінь, не ганьбив солдатського звання. От і тепер, розучуючи бойовий прийом — як удар ножем відбивати, — Новиков навмисно вивернув руку щуплому Юшкові Хрящуватому. Той увесь скривився від болю, а закричати боїться.

Довелося Минька побити. Корнеліус поставив його стояти «струнко» й поваксив йому пику — несильно, щоб перенісся не зламати й зубів не вибити, але все ж до крові. Минько підвивав, руки тримав по швах. Нічого, виродку, в парашника під різками ти ще не так завиєш.

До різок і ляпасів фон Дорн вдавався нечасто, тільки якщо вже такий солдат, що слів і умовлянь зовсім не розуміє. Той, хто начальствує над людьми, мусить уміти до кожного свій підхід знайти, інакше який ти командир? Якщо солдат поганий — значить, офіцер винний, не зумів вивчити, не додумався, як підібрати ключ. Але є, звичайно, й такі, як Новиков, хто відгукується лише на биття та лайку.

Биття — гаразд, добре б і зовсім без нього, а от лайка у військовому реместві — найперше діло, без неї ні команду віддати, ні в атаку повести. Вивчаючи російську мову, фон Дорн передовсім взявся за цю словесну науку. В лайці, на відміну від інших умінь, московити виявилися винахідливими й тонкими. Причиною тому, за розумінням Корнеліуса, була надмірна суворість законів. За матерный лай влада карала люто. По торжищах та майданах нишпорили особливі потайні люди з числа поліцейських, по-місцевому — земських ярижок, пильнували. Як зачують де недозволену лайку, хто про кровозмісне підло кричить, ярижки такого хапають і тягнуть на розправу. Тільки ці заходи погано допомагають — од них лаються ще барвистіше й зліше. Та й самі доглядачі вихованості, коли лайливця за волосся до Земського приказу тягнуть, так лаються, що незвиклі люди, з приїжджих, обмирають і творять хресне знамення.

Досконале знання московського мовного паскудства потрібне було не тільки для військової служби, але й для успіху Диспозиції. Тому лаятися Корнеліус вивчився так переконливо, що бувалі кукуйці лише крякали, а Стешка іноді червоніла, іноді сміялася. Постривайте, грозився подумки фон Дорн, ще й не те буде. Так вивчуся вашим варварським наріччям висловлюватися, що ніхто з розмови за німця не вважатиме.

Правду кажучи, й туземну коханку поручик завів собі неспроста, з умислом. На його браві вуса й цукрові, товченим порошком чищені зуби задивлялись і служниця Лізхен із «Лелеки», і вишивальниця Моллі Дженкінс, а він віддав перевагу Стешці. Чому? Крім інших уже згаданих резонів,