Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

не було. Світ утратив свій чар. Чудернацькі люди, з чиїх історій я колись так тішився, тепер виглядали тяжкими й понурими. Село потроху втрачало глузд. Я бачив божевілля повсюди. Половина старців пересварилися за те, хто де буде похований. Цвинтар був переповнений, а кожен хотів лежати щонайкраще, близько до своїх. «Я нічого більше не хочу, тільки бути якнайближче до маленької Кале, — ревіла моя бабуся. — Щоб із нею говорити, повивати її, пестити…». Маленька Кале — то була її перша дівчинка, яка померла у три рочки, і бабуся ніколи її не віджалувала.

Дідо розповідав, що вона тоді мало не здуріла. Зробила собі ляльку (дідусь казав на неї «болван») розміром із трирічну дитину. Носила її всюди з собою, говорила з нею, намагалася годувати, ввечері брала її до ліжка. Однієї ночі мій дідо спалив ляльку. Він був людиною м’якою з натури, уявляю собі, чого це все йому коштувало. І все-таки моя бабуся була врятована.

Пришелепуватий Ристо, найупослідженіша людина в селі, цілий рік ходив у сукмані — в останню війну біля нього вибухнув снаряд, і він утратив усяке чуття теплого й холодного. Сидить собі від самого ранку на майданчику біля грубо відлитого пам’ятника невідомому солдатові, загиблому в тій самій війні, колупає прутиком у пилюзі й питає кожного зустрічного, котра година. І вже п’ятдесят третій рік повторює: «Ох, пішов день, пішов!»

Бляшаний Дико — один із тих, що позбулися клепки від надміру читання. Живе в бараці, змайстрованому з бляшанок з-під сиру. Тримає зайця на даху халупи, в ящику. Зробив собі свій власний колодязь — дірку, просвердлену буром, — і тягає звідти воду пляшкою з-під лимонаду, прив’язаною на вужівці. Ходить із довгою нестриженою бородою, наче крузоїст. Так його й кличуть у селі. Чоловік трохи збився зі шляху, як евфемістично, по-християнському висловлювалася моя бабуся.

Були часи, коли історії Пришелепуватого Ристо та Бляшаного Дико мене тішили. Тепер ці люди — а вони ще живі — навіюють такий смуток, що…

Присмеркове село, воно ще оповідає свої історії, але дедалі тихіше і дедалі менш смішні. Якось до мене дійшла чутка, що останнім часом усі ходять з грошима до Диня-Чортяки, підсліпуватого старця, який доглядає сільську церковцю, і просять, щоб він їм бив у дзвін: «Бий, поки ми ще живі й чуємо, бо потім, коли вріжемо дуба й наполохаємо ворон, хтозна, чи почуємо».

Смерть була єдиною пригодою, до неї готувалися щодня. Декілька старців уже придбали собі недорогі пам’ятники й тримали їх удома, нашкрябавши на гіпсі прізвище, рік народження, тире і перші три цифри року смерті. Єдиний гробар, який лишився в селі, весь час пересиджував у барі й за сотку раки обіцяв кожному, що викопає йому найкращу могилу. І всі уявляли собі смерть узимку. Влітку — ніколи. Як казав один, не до вмирання тепер, коли стільки роботи, сіна коровам не припас, винограду не зібрав…

Раніше, коли село було велике й жваве, його збиралися зробити містом. Це було престижно, але селяни подумали-подумали та й відмовилися. Єдиним аргументом було те, що досить із села зробити місто, як сюди наїдуть жандарми, почнуть обсцикувати паркани й чіплятися до молодиць. Люди пильнували свої паркани і своїх молодиць, а чого їм було ще пильнувати?

Я нічого не зміг упильнувати. Навіть болвана не посмів би спалити.

41

Не вірю в те, що кривавить кожного місяця і не вмирає.

Напис у чоловічому туалеті

…ну, вона й дізналася, де та живе, пішла туди, схопила її за руку і привела додому, до свого чоловіка, а тепер, каже, лягайте двоє, якщо вже так одне одного хочете, тут, при мені, ну, вони пручалися-виривалися, а вона давай верещати, як навіжена, і бити їх, що поробиш, лягли, а вона далі, ну, давайте-давайте, починайте, бо я вас тут зараз… ті посопіли трохи й почали, нема ради… а та собі стоїть коло дверей і дивиться, подивилася-подивилася, а потім каже — молодці, розумнички — та й пішла собі геть…

…білий шоколад, до того ж найкращий. Кожного вечора, коли вона верталася до чоловіка пізно, — одна біла шоколадка. Він просто обожнював білий шоколад. Не бачив її пом’ятої сукенки, від неї пахло чужим чоловіком на кілометр — а він нічого. Хапав шоколадку, поки вона у ванній чепурилася, і кайфував. Невідомо, як їй спало на думку те з білим шоколадом. Чи глузувала з нього, чи почувалася винною і підлещувалася, чи просто хотіла відвернути увагу? Але отак цілий рік — білий шоколад, білий шоколад. Йому вже, певно, ригати хотілося від того білого шоколаду, а він усе брав і мовчав. Нічого не казав, і вона вже думала собі, що знайшла його слабинку. Але одного вечора приходить додому, а чоловіка нема. Відчиняє шафу — ні його черевиків, ні пальта. І однієї валізки бракує. Заходить у ванну, а на дзеркалі її власною помадою напис, чоловіковим почерком: «186 шоколадок!!». З двома знаками оклику.

Історії, підслухані в кав’ярні біля базару.

42

Пристрасть до класифікацій у Ліннея була легендарною. Може, то була пристрасть цілого вісімнадцятого сторіччя. Впорядкувавши всі відомі рослини за родами та видами і назвавши їх так званими «простими іменами» (nomsna trivialia), він створив іще одну, маловідому класифікацію. Це «Flora oficiarii», або «Офіцерська флора», де він розставив у строгій ієрархії чинів усіх своїх друзів і недругів із ботанічного цеху. За заслугами та дружбою всім ботанікам — чи то пак «природничим історикам», як вони на той час усе ще переважно себе називали, — були присвоєні звання полковника, підполковника, майора тощо, аж до звичайних фельдфебелів і єфрейторів. Генералом, ясна річ, був сам Лінней. Один із його ображених сучасників, Ламетрі, написав ядучу статтю з гарною назвою «Людина-рослина», де обернув навспак метод Ліннея. Вірніше, обернув самі лише аналогії й поділив усіх людей на дводомних, однотичинкових і одноплідних.

Є щось дуже гарне у того Ламетрі, якесь таке розхитування антропоцентризму. Чого це опорою для всіх аналогій має бути людина? Цікаво, як описали б нас рослини, яку класифікацію би для нас вигадали? «Описаний рослиною» — гарний заголовок, варто приберегти для кращої нагоди. Мені здається, що вони постійно за нами спостерігають — усі ці фікуси, аспарагуси, бонсаї, кімнатні фінікові пальми, китайські троянди, пеларгонії й лимонні деревця. Вони завжди мають нас на оці. Тут, як добрий природознавець, дозволю собі одне приватне спостереження. Коли зачастили наші з