Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

За кілька хвилин Мігель повернувся, несучи під пахвою планшет.

Сів біля Лізи, запрошуючи нас з Дезом приєднатися.

Ми схилилися над екраном.

Мігель натиснув потрібні кнопки і перед нами замиготіли кадри «домашнього відео»: пляж, фігурки людей на березі, панорама невеличкого готелю з численними бунгало на високих палях.

Все було знято недбалою рукою оператора-аматора.

Мігель живо коментував побачене:

— Ось, бачите? Це за п’ять хвилин до цунамі! Ці кадри я викупив у однієї телекомпанії за десять тисяч доларів — вони монтували фільм із зйомок свідків.

Мало що розуміючи, ми дивилися, як на наших очах з пляжу відступає вода, ніби якась міфічна риба швидко всотує її в пащеку.

— Бачите? — захлинався Мігель, вказуючи пальцем на екран. — Води вже немає метрів на сто! А люди радіють! Погляньте — ходять по дну, мушлі збирають… Дурні, дурні!

По пляжу дійсно бродили люди різного віку.

Дехто з цікавістю спостерігав за відступом води, дехто намагався наздогнати хвилі, що відступали і пірнав в них, дехто лежав в шезлонгах під парасолями, діти бігали по вологому піску, збираючи морську живність.

— Ну, дурні… — з незрозумілим захватом гарячково коментував Мігель, тицяючи товстим пальцем в екран. — Нікому не спало на думку, що воду вбирає цунамі! Дивіться — офіціант несе коктейль!!!

Він майже реготав і Ліза поклала свою долоню на його широченне зап’ястя.

— Дурні… — стишено видихнув Мігель, ніби приборканий цим дотиком.

І більше не коментував.

Ми і самі бачили, як так само швидко вдалині вода починає зворотній рух.

Наростає. Клубочиться. А на горизонті поволі виростає довга чорна хвиля…

За мить вона виросла і видовжилась по всій ширині горизонту.

Хтось — той, хто тримав камеру, з подивом але без страху чи тривоги в голосі, зауважив, що вода прибуває надто швидко і варто попередити тих, хто гуляє по мілині, щоб вони повернулися ближче до берега.

Очевидно, він казав про тих, кого знімав в цю мить: жінка в червоному купальнику тримала за руки двох дітей і стояла на березі, вдивляючись у наростаючу хвилю.

Мить настороженої тиші несподівано увірвалася криками, рухом, шаленими стрибками камери.

Останній більш-менш чіткий кадр, зафіксований аматором, був такий: хвиля, котра нарешті виросла, з неймовірною швидкістю ринула вперед.

Люди, що прогулювались уздовж звільненої від води мілині, щодуху помчали назад.

Але було запізно.

Камера сфокусувалася на жінці з дітьми, оператор встиг скрикнути «О, майн гот!» — і три фігурки в одну мить зникли в піні височенної потужної хвилі, котра кинулася наздоганяти (і наздогнала!) інших…

Мігель натис на паузу.

Зображення застигло.

Зупинена його рукою хвиля завмерла.

— Це була вона, Енні… — сказав Мігель, погладжуючи екран в тому місці, де хвилину тому видніли три фігурки. — Я її одразу впізнав, коли фільм показали. Тепер знаю, якою була їхня остання мить…

Я бачив, як Ліза стисла його зап’ястя.

Запала тиша.

— Вип’ємо, — сказав Дез. — Вони були чудові…

Ми мовчки випили.

Мігель закрив планшет і посміхнувся, окреслюючи рукою простір:

— Тепер вона — скрізь…

Я б ніколи не подумав, дивлячись на цього сповненого енергії здорованя, що за його статурним фасадом криється трагедія.

Власне, такі самі невисловлені трагедії, криються і за зачиненими стулками в багатьох інших.

Гадаю — в усіх. У кожного — своє…

Хіба я сам не згадував постійно ту, ніким не зафіксовану мить, коли випроваджував Ліку в той останній похід?..

Певно, і Єлизавета думала про щось подібне.

Певно, щось подібне міг згадати і Дезмонд Уітенберг.

Те, про що ми ніколи не говорили.

— А каплун вже зовсім захолонув… — констатував Мігель.

Я був радий такому повороту, хоча каплун нізащо не поліз би мені до рота. Хотілося поділитися з цим нащадком вимерлого іспанського племені чимось сокровенним.

Можливо, є в цьому якась розрада — показати іншому, що ти страждав не менше за нього. Але я ніколи не користувався такими прийомами.

Натомість мені в голову полізли якісь легковажні історії — ціла лавина різних байок.

Уявив себе звіром, що відводить зграю від прірви. Точніше — подалі від цунамі.

І розповів історію п’ятирічної давнини, коли мені довелося виконувати замовлення одного багатого аравійця: зняти фільм до дня народження його нової української дружини на ім’я Офелія…

…Звісно, ім’я було вигаданим.

Білявку звали Тося Поскубенко. Будучи прискіпливим, я не полінувався з’їздити до Луганська, звідки була родом новітня «мільйонерка» і дізнався, що в класі її називали «Паскуденко».

Огрядні жіночки, колишні однокласниці, говорили про неї із неприхованою заздрістю, мовляв, знайшла собі те, що шукала, і тепер, тирла цибата, має все.

Озброєний почутим, я все ж таки вирішив взятися за замовлення.

У призначений час аравієць повіз мене за місто у свій маєток.

Чоловіком він був досить приязним. Довірливо заглядав в очі, з акцентом, але українською розповідав про зворушливі забаганки дружини, про її неземну вроду і неймовірні здібності. Офелія, завдяки йому, щойно розпочала кар’єру моделі, а до того опанувала ландшафтний дизайн, трошки повчилася на режисерських курсах, обожнювала породистих коней, розводила китайських «золотих рибок», малювала картини, збирала антикваріат і була першою світською левицею всіх більш-менш відомих тусівок.

Я готувався побачити перед собою неабияку розумницю-Попелюшку з глибин промислового міста, котрій випала козирна карта у вигляді «принца» з Саудівської Аравії.

Тося-Офелія вийшла на поріг велетенського маєтку, оточеного анфіладою з білих колон, мов цариця!

На ній були сріблясті лосини і довга футболка, розшита стразами Сваровські. Під пахвою тримала кудлатого цуцика із рожевим бантиком на голові. «Продавчині Троєщинського ринку нервово курять біля туалету!», — подумки посміхнувся я.

Простота обличчя зі скошеним підборіддям і широким переніссям була ретельно замаскована яскравим макіяжем. Гелеві вуста неприродно видувалися за кінчик носа, штучно сформовані «сердечком». «Сергій Звєрєв знервовано приєднується до продавчинь Троєщини!», — пролунав в моїй голові другий коментар.

Офелія повисла на руці свого принца, сховалася за його широкою спиною, грайливо поглядаючи в мій бік. Принц пояснив, що її будуть «знімати в кіно» і попросив виконувати все, що накаже режисер. Тобто, я.

За п’ять днів зйомок Тося Паскуденко добряче заразила мене вірусом «класової ненависті», наслідки якої я почав згодом плекати в собі, як подразник для власного сумління.

Монтував фільм удома.

Тоді мати ще була здорова і, після смерті батька, часто приходила до мене. Вона тихенько сиділа за моєю спиною і годинами спостерігала цю досить нецікаву і марудну роботу. Я різав, кроїв, перекроював кадри.

Курив, чортихався і кілька разів вжив тих висловів, котрі не стосувалися ніжних материнських вух.

…Офелія на іподромі.