Читати книгу - "Країна снігу (збірка)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ти, бачу, складніша за мене.
— Чому?.. Із живим не була відвертою, то хоч з мертвим буду.
Крізь криптомерієвий гай, де тиша, здавалось, от-от закапає холодними краплями; вони вийшли до лижної станції, а звідти рушили вздовж залізничної колії. Цвинтар містився на невеличкому пагорбі, що розділяв рисові поля. Тут стояло кілька замшілих надгробків і фігура Дзідзо — покровителя дітей та подорожніх. Навкруги — пустка. Жодної квітки.
Несподівано з тіні дерев за фігурою Дзідзо виринула постать Йоко. Її обличчя, і так завжди поважне, вмить перетворилося на кам’яну маску, а очі запалали вогнем. Незграбно вклонившись, Сімамура завмер на місці.
А Комако почала:
— Йоко-сан, так рано?.. А я до перукарки…
Та нараз і Комако, і Сімамура зіщулились, наче від раптового зловісно-чорного урагану.
Зовсім поряд з гуркотом промчав товарний поїзд.
— Йоко! Йоко! — почулося крізь цей несамовитий гуркіт. Хлопець у дверях чорного вагона махав картузом.
— Саітіро! Саітіро! — гукнула Йоко.
Її голос… Той самий, яким вона зверталася взимку до начальника станції. До болю прекрасний голос, що немов кликав людину на далекому кораблі, яка його ніколи не почує.
Поїзд промчав, і вони побачили, як по той бік залізничного насипу цвіте гречка. З їхніх очей наче спала полуда. Всюди цвіт, тільки цвіт на червонястих стеблах.
Зустріч з Йоко була настільки несподіваною, що вони й не помітили, як наблизився поїзд. Він пронісся мимо й розвіяв початкове напруження.
І тепер, здавалося, в повітрі дзвенів не стукіт коліс, а голос Йоко, що от-от мав відбитися луною чистого кохання.
Йоко проводжала очима поїзд.
— Може, сходити на станцію? На поїзді мій брат…
— Але ж поїзд не ждатиме.
— Справді…
— Щоб ти знала, я не ходжу на могилу Юкіо-сан.
Йоко кивнула головою, мить повагалась, а тоді присіла перед могилою, побожно склавши руки.
Комако не ворухнулась.
Сімамура відвернувся, кинув погляд на Дзідзо. Трилике, довгобразе божество. Одна пара благально складених рук спереду, дві — з боків.
— Іду зачіску вкладати, — кинула на прощання Комако й межею подалася до села.
Край стежки, якою вони йшли, селяни в’язали снопи. Тут снопи вішають сушити на дерев’яних і бамбукових жердинах, перекинутих з одного дерева на інше. Кілька рядів таких підвішених на жердинах снопів рису нагадують ширму.
Дівчина в гірських хакама, вигнувшись, подавала снопи вгору. Чоловік згори підхоплював їх і, ніби розчесавши солому, насаджував на жердину. Звичні, спритні рухи повторювалися з машинальною одноманітністю.
Комако погойдала на долоні колосся, що звисало зі снопа, немов зважувала якусь коштовність.
— Гарно вродило! Такий рис приємно в руки взяти. Не те, що торік.
Її очі звузились, вона ніби відчувала невимовну насолоду від дотику колосків. Безладна зграйка горобців пролетіла над її головою.
Старе оголошення над дорогою промовляло: «Робітникам на пересадці рису — дев’яносто сен на день, харчування безплатне. Жінкам — шістдесят процентів названої суми».
Коло будинку Йоко, що стояв у глибині городу осторонь від дороги, теж сушилися рисові снопи. Вони висіли на жердинах у лівому кутку двора, між деревами хурми, що росли вздовж білої стіни сусіднього будинку. Між двором і городом, під прямим кутом до дерев хурми, теж висіли снопи. З одного краю у снопах був прохід. Двір скидався на курінь, побудований не з рогожки, а з рисових снопів. На городі серед прив’ялих жоржин і троянд розкинуло своє велетенське листя таро. Стіна снопів затуляла ставок з червоними коропами й лотосом. За нею ховалося й вікно мансарди для розведення шовкопрядів, де торік мешкала Комако.
Майже сердито кивнувши головою на прощання, Йоко зникла в проході між снопами.
— Вона тут сама живе? — запитав Сімамура, проводжаючи очима ледь зсутулену постать Йоко.
— Може, й не сама! — відрізала Комако. — Аж гидко! Не піду я робити зачіску… Не дали людині й побувати на могилі. І все через вас! Завжди ви пропонуєте зайве.
— Це ти через свою впертість не захотіла побути з нею на могилі!
— Ви ж не розумієте, що в мене на душі… А голову я таки помию, якщо встигну… Може, трохи припізнюся, але й до вас прийду. Неодмінно прийду.
Була третя година ночі.
Сімамура прокинувся від різкого стукоту сьодзі. І відразу ж йому на груди впала Комако.
— Сказала прийду — і прийшла… Сказала прийду — і от, бачите, прийшла.
Вона важко дихала, аж груди здіймалися.
— Яка ти п’яна!
— От бачите, сказала прийду — і прийшла…
— Та так! Прийшла!
— Дороги зовсім не видно. Зовсім. Ой, як мені погано!..
— І як же ти видряпалася сюди таким крутим схилом?
— Не знаю, нічого я не знаю. — Вона хитнулася назад і впала на Сімамуру.
Сімамурі сперло дух, він силкувався встати, але знову впав на постіль. Його голова лягла на щось гаряче. Він аж розгубився.
— О, та ти ж уся гориш!
— Невже? Вогняна подушка… Глядіть, не обпечіться…
— Справді, можна обпектися, — Сімамура заплющив очі й відчув, як той жар шугає йому в голову й пробуджує його до життя. Уривчасте дихання Комако нагадувало, що це не сон. Його душа, переповнена солодким каяттям, здавалось, спокійно ждала заслуженої розплати.
— Сказала, що прийду, і прийшла… — повторювала Комако. — Прийшла, а тепер і додому можна. Голову митиму…
Вона простягла руку до склянки й ковтнула води.
— Та хіба ти дійдеш така?
— Дійду… Я не сама… А де мої купальні речі?
Сімамура підвівся й увімкнув світло. Комако обхопила обличчя долонями й ткнулася в татамі.
— Не треба світла!
На ній було яскраве муслінове кімоно в стилі генроку, облямоване на вилогах чорним шовком, стан перехоплював вузький пояс. Коміра спіднього кімоно не було видно. Навіть її босі ноги, здавалося, були п’яні. Щоб сховатися, вона згорнулася в клубок, та все одно мала на диво привабливий вигляд.
На маті валялися мило й гребінець — видно, Комако розгубила свої купальні речі.
— Переріж, я ножиці принесла.
— Що перерізати?
— Ось що! — Її рука торкнулася потилиці. — Думала, вдома заплітки одріжу. Та руки не слухаються, тому й до вас заскочила, щоб помогли.
Сімамура обережно розрізав заплітки. Пасмо за пасмом волосся розпустилося, й Комако трохи заспокоїлась.
— Котра зараз година?
— Вже третя.
— Ой, як пізно! Обережно, не обріжте волосся.
— Ого, скільки в тебе тих запліток!
При коренях її волосся Сімамура відчув пальцями вологе тепло.
— Уже третя? Я, напевне, відразу заснула, коли вернулася з вечірки. Я раніше домовилася з подругами піти в купальню, от вони й узяли мене з собою. А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна снігу (збірка)», після закриття браузера.