Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ми були брехунами 📚 - Українською

Читати книгу - "Ми були брехунами"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ми були брехунами" автора Емілі Локхарт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 43
Перейти на сторінку:
там коробку «Лего» і несу її Джонні. Коли я знаходжу його, він сам у студії Каддлдауну, жбурляє в стіну шматочки тіста для ліплення і дивиться, як на білій фарбі лишаються кольорові сліди.

Він бачить «Лего» і хитає головою.

— Для твого тунця, — пояснюю я. — Тепер у тебе достатньо деталей.

— Я не буду його збирати, — каже він.

— Чому?

— Забагато роботи. Віддай Віллу.

— Хіба у тебе тут не конструктори Вілла?

— Я йому повернув. Малий за ними сумував, — додає Джонні. — Він дуже зрадіє ще одному набору.

Я віддаю його Віллу за обідом. У наборі є чоловічки та багато деталей для збирання машин. Вілл дивовижно щасливий. Вони з Тафтом збирають машинки протягом усього обіду. І навіть не їдять.

54

TОГО Ж ДНЯ після обіду Брехуни витягають байдарки.

— Ви куди? — питаю я.

— Попливемо на мис, на наше місце, — каже Джонні. — Ми вже це робили.

— Кейді не можна з нами, — застерігає Міррен.

— Чому? — питає Джонні.

— Через її голову! — кричить на нього Міррен. — Що, як вона знову заб’ється і болі посиляться? Боже, у тебе взагалі є мозок, Джонні?

— Чого ти верещиш? — горлає у відповідь Джонні. — Ти тут не начальник!

Чому вони не хочуть брати мене із собою?

— Ходімо з нами, — каже Ґет. — Нічого страшного, якщо вона піде.

Я не хочу чіплятися до них, якщо не потрібна, але Ґет плескає по сидінню перед собою, і я залажу до човна.

Я не хочу відділятися від них. Ніколи.

Ми ведемо двомісну байдарку навколо бухти попід Уїндерміром до затоки. Мамин будинок стоїть на схилі. Під ним — скупчення скелястого каміння, що дуже нагадує печеру. Ми витягаємо байдарки на каміння і забираємося туди, де сухо й прохолодно.

У Міррен морська хвороба, хоча ми пливли лише кілька хвилин. Останнім часом вона така хвороблива, що це й не дивно. Вона лежить, затуливши обличчя руками. У глибині душі я очікую, що хлопці влаштують пікнік — вони прихопили із собою полотняну сумку, — але натомість Ґет і Джонні дряпаються по скелях. Очевидно, що вони це вже робили. Босоніж вони видираються метрів на вісім над водою і зупиняються на виступі, що звисає над морем.

Я спостерігаю за ними, поки вони не зупиняються.

— Що ви робите?

— Поводимося дуже-дуже по-чоловічому! — кричить у відповідь Джонні.

Його голос відлунюється. Ґет сміється.

— Ні, правда, — кажу я.

— Ти можеш подумати, що ми нікчемні міські хлопчики, та в нас повно мужності й тестостерону.

— Не повно.

— Навіть забагато.

— Ой, припиніть. Я лізу до вас.

— Ні, не треба! — заперечує Міррен.

— Джонні заманив мене, — кажу я. — Тепер я мушу.

Я дряпаюся за хлопцями. Каміння під руками холодне, більш слизьке, ніж я передбачала.

— Припини, — повторює Міррен. — Ось чому я не хотіла, щоб ти йшла.

— Чому ж тоді ти пішла? — запитую я. — Ти полізеш?

— Я стрибала минулого разу, — зізнається Міррен. — Одного разу достатньо.

— Вони стрибатимуть?

Це видається неможливим.

— Зупинись, Кейді. Це небезпечно, — попереджає Ґет.

І, перш ніж я лізу далі, Джонні затискає носа і стрибає. Кидається у воду ногами вниз із височенної скелі.

Я кричу.

Він з силою б’ється об воду, а на дні там повно гострих каменів. Ніхто не знає глибини. Виробляючи таке, запросто можна померти. Можна, але він виринає з радісними криками, обтрушуючи воду з короткого світлого волосся.

— Ненормальний! — волаю я.

Потім стрибає Ґет. Якщо Джонні стрибав якось нервово і недоладно, то Ґет мовчазний, ноги разом. Він пірнає в крижану воду майже безшумно. Повертається — щасливий, витискаючи воду з футболки і здираючись назад на сухі скелі.

— Вони ідіоти, — каже Міррен.

Я дивлюся нагору, на скелі, з яких вони стрибнули. Здається, після такого нереально вижити. Раптом мене охоплює бажання це зробити. Я знову починаю лізти.

— Не треба, Кейді, — говорить Ґет. — Будь ласка, ні.

— Але ж ти щойно це зробив. І це ти сказав, що буде добре, якщо я піду з вами.

Міррен підводиться й сідає, обличчя її бліде.

— Я хочу додому, — мовить вона стривожено. — Мені погано.

— Будь ласка, не треба, Кейді, дно скелясте! — кричить Джонні. — Не треба було тебе брати.

— Я не інвалід, — заперечую я. — Я вмію плавати.

— Справа не в тому, це… погана ідея.

— А чому для вас це хороша ідея, а для мене — погана? — огризаюся я.

Я майже нагорі. Від хапання за скелі на кінчиках пальців уже з’являються пухирці. Адреналін вирує у крові.

— Ми зробили дурість, — каже Ґет.

— Повипендрювалися, — додає Джонні.

— Спустися, будь ласка, — благає Міррен крізь плач.

Я не хочу спускатися. Я сиджу, обхопивши коліна руками, на виступі, з якого стрибали хлопці. Дивлюся на море, що бурунить унизу. Темні обриси проступають крізь воду, але я бачу і просвіти. Якщо правильно розрахувати стрибок, можна влучити в глибоке місце.

— Завжди роби те, чого боїшся! — вигукую я.

— О, це тупий девіз, — каже Міррен. — Я вже казала тобі.

Вони вважають мене хворою, але я доведу, що сильна.

Вони вважають мене слабкою, але я доведу, що смілива.

Вітряно на цій високій скелі. Міррен схлипує. Ґет та Джонні кричать на мене.

Я заплющую очі і стрибаю.

Удар об воду — як електричний розряд. Перехоплює подих. Нога шарпається об скелю, ліва нога. Я поринаю в глибину,

вниз на кам’янисте дно, і

я бачу підвалини острова Бічвуд, і

мої руки та ноги заціпило від холоду, а пальці просто холодні. Поки я падаю, повз мене пропливають пасма водоростей.

А потім я виринаю, я знову дихаю.

Я в нормі,

з головою все добре,

нікому не доведеться плакати і хвилюватися за мене.

Усе гаразд,

я жива.

Я пливу до берега.

ЧАСОМ Я ДУМАЮ, чи не розгалужується реальність. У книзі «Зачароване життя», яку я подарувала Ґету, змальовуються паралельні всесвіти, в яких з тими самими людьми ставалися різні події. Ухвалювалися інші рішення, або випадок повертав усе інакше. У кожного є двійники в інших світах. Інші «я» з іншими життями і різною вдачею. Варіації.

Цікаво, наприклад, чи є такий варіант, де я помираю, зістрибуючи зі скелі. І ось мій похорон, і мій попіл розвіюють на маленькому пляжі. Мільйони розквітлих півоній прикрашають моє потонуле тіло, а люди навколо схлипують, відчуваючи каяття та нікчемність. Я вродливий мрець.

Або чи є, наприклад, такий варіант, де Джонні отримує травму, його спина і ноги розтрощуються об каміння. Ми не можемо викликати «швидку» і вимушені везти Джонні з його розірваними нервами на байдарках до острова. Коли гелікоптер забирає його у лікарню на суходолі, надію на те, що він колись знову буде ходити, втрачено.

Чи ще один варіант, у якому я взагалі не пливу з Брехунами на байдарках. Я дозволяю їм відштовхнути мене. Вони кудись ходять і підбріхують мені. Потроху

1 ... 26 27 28 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ми були брехунами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ми були брехунами"