Читати книгу - "Ми були брехунами"

І мені здається дуже ймовірним те, що ці варіанти існують.

55

ТІЄЇ НОЧІ я прокидаюся від холоду. Я скинула ковдри, та й вікно прочинене. Я сідаю занадто швидко, і в мене паморочиться в голові.

Спогад.

Тітка Керрі плаче. Зіщулена, шмарклі течуть обличчям, а вона навіть не думає їх витерти. Вона зігнулася навпіл, тремтить, її може знудити. На вулиці темно, а на ній біла бавовняна блуза під вітрівкою — це картата блакитна куртка Джонні.

Чому на ній вітрівка Джонні? Чому вона така засмучена?

Я встаю і знаходжу светр та туфлі. Хапаю ліхтарик і прямую до Каддлдауну. Кімната-студія порожня, залита місячним сяйвом. Кухонну стійку завалено пляшками. Хтось лишив нарізане яблуко на столі, і воно гниє. Я відчуваю запах.

Міррен тут. Я не одразу її помітила. Вона загорнулася в смугасту плетену ковдру, сперлася на канапу.

— Ти не спиш, — шепоче вона.

— Я шукала тебе.

— Нащо?

— Я згадала оце: тітка Керрі плаче, на ній куртка Джонні. Ти колись бачила, щоб Керрі плакала?

— Інколи бачила.

— Але того літа, коли в неї було таке коротке волосся?

— Ні, — каже Міррен.

— А ти чому не спиш? — питаю я.

Міррен хитає головою.

— Не знаю.

Я сідаю.

— Можна у тебе щось спитати?

— Звісно.

— Мені потрібно, щоб ти розповіла, що сталося перед моїм нещасним випадком. І після нього. Ти завжди кажеш, що нічого особливого, але щось таки мусило статися, окрім того, що я пошкодила голову під час нічного купання.

— Угу.

— І ти знаєш що?

— Пенні каже, на думку лікарів, треба дати цьому спокій. Ти все згадаєш, коли настане час, і підштовхувати тебе не слід.

— Але я прошу тебе, Міррен. Я хочу знати.

Вона кладе голову на коліна. Думає.

— А які твої здогадки? — нарешті цікавиться вона.

— Я… думаю, я стала жертвою злочину. — Ці слова так важко вимовляти. — Думаю, може, мене зґвалтували, чи напали на мене, чи ще якась довбана фігня. Адже саме від такого в людей буває амнезія, хіба ні?

Міррен потирає губи.

— Не знаю, що тобі сказати.

— Скажи мені, що сталося.

— То було зіпсоване літо.

— Чому так?

— Це все, що я можу сказати, моя мила Кейді.

— Чому ти ніколи не виходиш з Каддлдауну? — раптом питаю я. — Ти майже ніде не буваєш, окрім маленького пляжу.

— Сьогодні я каталася на байдарках.

— Але тобі стало погано. У тебе та фобія? — припускаю я. — Страх виходити на вулицю? Агорафобія?

— Мені недобре, Кейді, — виправдовується Міррен. — Мені постійно холодно, я весь час тремчу і не можу спинитись. Горло дере. Якби ти так почувалася, то теж не виходила б.

Я почуваюся навіть гірше, постійно, але цього разу вирішую не згадувати про мігрені.

— Тоді нам слід сказати Бесс. Повести тебе до лікаря.

Міррен хитає головою.

— Це просто дурна застуда, яку я ніяк не здолаю. Як мала дитина. Принесеш мені імбирного елю?

Я не можу більше сперечатися. Приношу їй елю, і ми вмикаємо телевізор.

56

УРАНЦІ Я ЗНАХОДЖУ на газоні перед Уїндерміром покришку-гойдалку. Таку саму, як та, що висіла колись на здоровенному старому клені перед Клермонтом.

Вона ідеальна.

Саме така, на якій мене гойдала бабуся Тіппер. І тато. І дідусь.

І мама.

Як та, на якій ми з Ґетом цілувалися вночі.

Згадую тепер, як п’ятнадцятого літа Джонні, Міррен, Ґет і я запхалися в ту клермонтську гойдалку всі разом. Нас було забагато, щоб влізти. Ми штурхалися ліктями і пересідали. Ми хихотіли і скаржилися. Звинувачували одне одного за великі дупи. Звинувачували одне одного в тому, що він смердить, і пересідали знов.

Нарешті ми влаштувалися. Але не могли розгойдатися. Ми були так сильно затиснуті шиною, що не могли її зрушити. Ми кричали і кричали, щоб хтось нас гойднув. Близнючки пройшли повз нас і відмовилися допомогти. Нарешті Тафт і Вілл вийшли з Клермонту та виконали наше прохання. Охаючи, вони запустили нас по великому колу. Вага наша була такою, що ми крутилися швидше і швидше, сміючись так, що нас аж нудило, а в голові паморочилося.

У всіх нас, чотирьох Брехунів. Тепер я це згадала.

НОВА ГОЙДАЛКА здається надійною. Вузли зав’язані як слід.

Усередині гойдалки лежить конверт.

Почерк Ґета: «Для Кейді».

Я відкриваю конверт.

З нього випадають більше десятка засушених квітів шипшини.

57

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три вродливі дочки. Він давав їм усе, чого вони тільки бажали, а коли вони подорослішали, зіграв їм пишні весілля. Коли найменша донька народила дівчинку, король з королевою були на сьомому небі від щастя. Невдовзі середня теж народила доньку, і знов король з королевою влаштували гуляння.

Нарешті, найстарша донька теж народила, двох хлопчиків, двійнят, але, на жаль, усе сталося не так, як гадалося. Один з двійнят був людиною, стрибучим малюком, а інший — мишеням.

Святкувань не було. І публічних оголошень теж.

Настаршу доньку охопив сором. Один з її дітей був лише твариною. Він ніколи не сяятиме, не обгорить на сонці й не отримає благословення, як інші члени королівської родини.

Діти росли, мишеня також. Воно було розумне, а вусики його завжди були чисті. Воно було кмітливіше й допитливіше за свого брата і двоюрідних сестер.

Та все ж воно було огидне королю і королеві. Мати якнайскоріше поставила мишеня на ноги, дала йому маленьку торбинку з чорницями та горішками й відправила його у світ.

І мишеня пішло, тому що, надивившись на придворне життя, зрозуміло, що воно завжди буде неприємною таємницею, джерелом приниження для його матері і всіх, хто його знав.

Воно навіть не обернулося на палац, що був його домом. Там у нього ніколи навіть імені не було б.

Тепер воно було вільне йти куди завгодно і зробити собі ім’я у великому-великому світі.

І, можливо,

ну раптом,

одного дня воно повернеться

і спалить це

грьобане

місце

вщент.

Частина 4. Дивіться, пожежа!

58

ДИВІТЬСЯ.

Пожежа!

Он там, на північній вершині острова Бічвуд. Там, де клен схиляється над широкою галявиною.

Будинок у вогні. Полум’я здіймається високо, підсвічуючи небо. І ніхто тут цьому не зарадить.

Удалині я бачу, як бригада пожежників із Він’ярду перетинає бухту в освітленому човні.

А ще далі човен бригади з Вудс-Холу, пихкаючи, прямує на пожежу, яку влаштували ми. Ґет, Джонні, Міррен та я.

Щоб спалити палац, палац короля, у якого було троє прекрасних доньок. Ми підпалили його.

Я, Джонні, Ґет і Міррен.

Тепер я це згадала,

і потік спогадів такий сильний, що збиває мене з ніг,

і я поринаю в глибину,

вниз на кам’янисте дно,

і бачу підвалини острова Бічвуд, і мої руки