Читати книгу - "Чорне Сонце"

Я притих і собі, боявся вже й натякати про якусь іншу професію, хтозна, якої думки про неї мій дорогий дядечко (може, знов попре таку арифметику, що хай йому трясця), але зрештою він почав сам:

– Мехмат не для тебе, – загнув на руці палець. – Там посидючості треба. А в тебе в голові…

– Джмелі, – підказав я батьковим словом, щоб трохи розвеселити дядька Якова, але він знову скипів:

– Що? Які джмелики? Та в нашому роду нікого не було ні з якими джмеликами. Боже збав! Просто ти той… Ну, як би тобі сказати… Словом, біологічний теж не для тебе, бо це для дівчат, пойняв? А ти ж таки козак.

Отак він позагинав усі пальці на обох руках, і виходило, що нічого путнього для мене й не вибереш – такий розумний удався.

– Я знаю, що тобі треба, Андрюшо, – врешті проказав дядько замислено. – Недавно трапився мені на очі лист – отой, що ти прислав його, ще як був маленький, – і пойняв, хто з тебе вийде. – Він значуще притих і задивився на білочку, що причаїлася на гілці над нашими головами і, здавалось, дослухалася дядькової балачки. – Авжеж, там з тебе зроблять людину. А тим більше… – і тут дядько Яків сказав таке, що я відразу збагнув, чому він так присікувався до всіх факультетів, аж поки не дійшов до цього: – Тим більше що нас там підстрахують. – Він так і сказав: «нас», наче вступали ми вдвох.

– Як підстрахують?

– Є один чоловік. Доцент. Я йому «Жигуля» рихтував, то ми так зійшлися, знаєш, що куди там. Ти, каже, Яшо, не «викай» мені, бо ми одногодки.

– А на якому він фа-фа-фак?… – Я аж похлинувся, так мені радісно стало – не за себе, а за дядька, що він душа в душу з живим доцентом (тоді я ще не знав, що це таке, але чув, ніби бабі Костисі зір повернув доцент, а вона ж не бачила років із шістдесят після того, як брат ще в дитинстві попав їй в око вишневою кісточкою). І от виходить, що мій дядько з доцентом запанібрата, виходить, і він тут у місті не п’яте колесо до воза. Аж не вірилося, що це той самий дядько Яків, з яким ми колись гасали бричкою по селі, і якби не та бричка, то хтозна, чи й спізнався б він з отим-то доцентом.

Я тоді ще тільки-но перейшов до другого класу, а дядько Яків саме прийшов з армії і ще не надумав, до чого докласти рук, хоча свербіли вони йому дуже. Ми подружились одразу, та й до армії дядько не поминав мене увагою («А пам’ятаєш, Андрюшо, як мати твоя попросила, щоб я тебе поглядів, а я вкинув тебе до кролів у яму, аби ніде не дівся, а сам пішов на ставок купатися, а кролі підмочили тобі шапку – і чого ти у шапці влітку ходив?»), скрізь бували разом, і всі дівчата, щоб підлизатися до дядька, казали: «Ой який гарнюсінький племінник у тебе, Яшо!» Хоча який там у біса гарнюсінький – мале, руде, а ластовиння – як зірок у небі.

Може, солдатик був би й оженився відразу, але сестра, тітка ж Марія, привела до хати приймака, дядька Гордія, що агрономував у колгоспі, однак ще не встиг побудуватися. То куди там ще і Якову було вести жінку. Тільки й того, що моргав до дівчат, а особливої надії не подавав нікому. Я можу лише здогадуватися, що дядько накинув був оком на бібліотекарку Люду, бо одного разу… Одного разу агроном приїхав додому на обід бричкою і після борщу та пампушок з часником приліг, щоб сало зав’язалося, а дядько Яків тим часом ухопив державний транспорт, посадив і мене коло себе й так замахнувся батогом на жеребця Дицибала, що наша бричка полетіла над селом десь аж у хмарах. Мені забило дух, я боявся й рота розкрити і нишком, завмерши од захвату, дивився на свого всемогутнього дядька Якова, і мені рідна була кожна цяточка на його лиці, мабуть, тоді я вперше відчув, що таке рідний дядько, авжеж, не тоді, коли кролі підмочили мою шапку-вушанку. Бричка не вміщалася на больбівських кривих вуличках, ми трохи не полетіли з греблі в ставок, але й тієї миті я не знав страху і пишався дядьком, пишався тим, як цупко тримає він віжки, як голосно вітається з усіма зустрічними дівчатами по-городському – «здрастє», навіть не дивлячись на дорогу. А біля школи ми зустріли бібліотекарку Люду, і дядько низько опустив голову, почервонів і щось промимрив під ніс, навіть я не розчув, але здогадався, що бібліотекарка для нього не така, як усі. Для мене вона теж була не така, як усі, бо якось бібліотерка Люда на моїх очах упала з велосипеда, плаття її задерлося, і я вгледів таке, чого довго не міг забути.

Однак, як сказав потім дядько Яків, «не довго музика іграла», бо, коли ми повернулися додому, наш коник вороненький у воротях спіткнувся, а спіткнувся тому, що біля двору стояв дядько Гордій, його червоне, підпухле зі сну лице заступило всю хату – через нас він запізнювався на «совіщаніє», і тоді й вибухнула ота чоловіча лайка, після якої дядько Яків зібрав свої речі в солдатську валізу й подався до міста. То була чи не перша тріщина в непробивній цитаделі нашого роду, оскільки після того випадку довгенько не вгавали голосні розмови серед наших родичів, та всі заспокоїлися, коли від дядька Якова надійшов лист, у якому він любенько повідомляв, що влаштувався на завод слюсарем, отримав гуртожиток, словом, живий-здоровий, чого й усім нам бажає. «Ти, Гордію, на мене не сердься, – писав дядько, – за те, що мені таке дурне в голову стукнуло. Чогось було ні сіло ні впало подумав, що отак вік мине, умру, а ні разу в житті й на бричці не покатаюся по-панському».

І дядько Гордій, як читав ті рядки, то раденько так, всепрощаюче, сміявся, закинувши назад голову, і всі сміялися, лиш мені було сумно, що дядько Яків поїхав далеко, десь аж на край світу, і тепер мені немає до кого прихилитися, бо їм усім смішно. Так гірко стало, так гірко, що я вирішив