Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чорне Сонце 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорне Сонце"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорне Сонце" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 68
Перейти на сторінку:
присвятити дядькові Якову поему. Заховався із зошитом у кущі безу і… мабуть, то було натхнення, я ледь устигав слинити хімічного олівця – так швидко народжувалися рядки:

Йшов солдат додому три дні,

Йшов четвертий день,

Радів, аж співав пісні,

Бо був хороший, красивий день.

Та раптом почув шарудіння в кущах

І за дерева сховався,

Тоді й запримітив: якийсь чоловік

Навшпиньки кудись прокрадався.

Бачив на війні солдат не раз

Фашиста лютого, як сатана,

(Тут я і справді повірив, що дядько повертався не зі служби в армії, а з війни, і на очі навернулися сльози. Я тихенько заплакав, і так солодко стало в грудях від того плачу, що я аж заскиглив, але рука натхненно виводила далі.)

Але й тут не злякався якраз

Підозрілого шпигуна.

Він швидко дістав нагана,

І зразу

Шпигун під конвоєм пішов по наказу.

Особливо бездоганною видалася мені кінцівка, і я тут-таки вирішив укласти поему в конверт і надіслати тому, кому вона була присвячена.

Мабуть, дядькові недавно потрапив на очі саме цей лист. Пізніше я писав йому лише під диктовку мами: «Картопля цього року вродила, сливок теж рясненько вчепилося, так що приїжджай, Яшо, бо там у вас купувати все треба, а дуже багацько не накупуєшся…» З таких листів навряд чи вгадаєш, до чого лежить моя душа. Однак куди треба вступати з поемою, я теж не міг допетрати і зайшов з іншого боку:

– А на якому він факультеті?

– Хто? – дядько вже думав про щось своє.

– Доцент.

– Яке це має значення? Головне те, що з тебе вийде путній літератор, – нарешті дядько розкрив усі карти. – Думаєш, аби в тебе не варило в голові, то хтось хоч пальцем кивнув би? Чорта лисого! Запам’ятай, Андрюшо, підстраховка потрібна тіки розумним людям, дурному вона не поможе… Екзамен – це таке… Тут і найсвітліша голова може розхвилювацця чи розтиряцця, пойняв? Доцент, – дядько перейшов на шепіт, – доцент так і сказав, що коли він, себто ти, ні бум-бум, то немає чого й рипатися, а якщо ось тут варить, – дядько постукав зігнутим пальцем себе по лобі, – якщо до всього ще й має іскру Божу, то гріх не допомогти.

Матінко ти моя! Іскру Божу… Це ж він побачив її в отій «поемі». Мені зробилося ніяково, щоки защеміли від сорому, і дядько, помітивши, як я малію на очах, спитав:

– Хіба ти не напишеш твір на п’ятірку? Тобі ж тільки один екзамен тре’ пройти, медалістику мій срібний…

– Напишу, – сказав я. – Звичайно, напишу.

І тієї ж миті заприсягнувся собі, що ніколи в світі не підведу свого дядечка, о, зі шкури вилізу, а не підкачаю.

Де ж мені було знати, що коли другий курс ми розпочнемо з виїзду на роботу в колгосп, із-під землі вистромить свого паскудного носа граната, щоб занапастити стільки надій.

2

Якось по-дурному все воно вийшло. Не думав і не гадав, що граюся з вогнем, та й сталося це так блискавично, що де там було роздумувати.

Цілісінький день я поглядав на сонце – наче якого благословення, ждав сьомої години вечора, – о сьомій мав зустрітися з Юлькою. Геннадій Петрович, який потім охрестить мене політичним диверсантом, саботажником і несусвітним ледащом, звичайно ж, не здогадувався, що кошики з картоплею (її ми зносили в кагати) здавалися мені пір’їнками, а монотонне гудіння сортувальні, що спершу бухкало в скроні, тепер скидалося на лоскітливе стрекотання коника-стрибунця.

Ми цілий день не розгинали спини, ото лиш по обіді зробили вимушену невеличку перерву, коли мій приятель Петя Стоножко зненацька вигукнув:

– Бомба!

Усі подивились на Петю, подивилися без найменшого остраху, так якби він крикнув: «Миша!» (яка іще бомба? – теж мені жарти). А Петя показував припорошеним коротеньким пальцем на конвеєр, де серед сухих грудомах і бараболі просувалася кругленька металева штукенція – просувалася до барабана, така не схожа на скелет із косою, що ніхто не встиг і злякатися, як Петя підскочив до двигуна і зупинив конвеєр.

Лише тоді холодок пробіг за нашими спинами. Ми нарешті зрозуміли, що б воно сталося, аби граната потрапила в барабан, але про це ніхто не обмовився й словом – просто стали колом довкола конвеєра і дивувалися, звідки воно взялося.

– Комбайн вирив… разом з картоплею, – пояснив Петя Стоножко.

– Як же воно не двигнуло?

– Не зачепив гострим.

– Це ж треба…

– Що з ним робити?

– Тре’ покликати… саперів.

– Спокійно, спокійно, – проказав Геннадій Петрович незворушним, як у мінера, голосом. – Зараз ми її приберемо, зараз. Покличте Кирила Гнатовича.

Дід Кирило, який сторожував кагати і запускав мотора, жив тут-таки, у полі, у хатці на курячих лапках. За хвилину старий уже стояв біля конвеєра і чухав налисо обстрижену голову (він мало не щодня совав комусь із нас машинку-нулівку й просив: «Підправ-но, синашу, бо вже за комір лізе»).

– Го! – сказав дід Кирило. – Оце так рахуба, го.

– Куди б його прибрати? – спитав Геннадій Петрович.

– Го! – сказав дід Кирило. – Оце так чортовиння, го.

– Нам же працювати треба.

– Протипіхотна, го.

– До вечора ще далеко. Робота ж стоїть, – непокоївся Геннадій Петрович.

– А ми її отако-го, сучку, – сказав дід Кирило, нагнувся і спокійненько взяв лимонку. – Нехай у мене в шопі полежить. – Він говорив так раденько, тільки й того, що не додав: «Пригодиться».

– Обережно, – сказав Геннадій Петрович, примруживши очі.

– А чого з нею панькатися, я ж її не у вогонь, а в шопу, го.

Дід поплентав до своєї сторожки такий задоволений, що я був певен: зараз витягне з гранати запал і ще десь прилаштує до діла, дивись, чого доброго, зробить гирку до годинника, бо старий механізм виробився і дід причепив до легенької гирки залізне коліщатко.

– До роботи, до роботи ставаймо! – скомандував Геннадій Петрович.

«Ставаймо». А сам не дуже розганяється, новенькі штани зі стрілками так облягають, що, як нахилиться, тріснуть.

– Запустіть мотор. Хто це там вимкнув мотор? – Він сердито глянув на Петю Стоножка, наче той був ще й винен, що зупинив конвеєр.

Схоже було, Геннадій Петрович злився: чи від того, що не здогадався першим вимкнути мотор, чи що побоявся сам узяти гранату – і це всі помітили, але настрій його підупав, шкіра на лиці напнулася, як на бубоні, губи витяглися тоненьким шнурочком і злегка посіпувалися. А може, мені просто так здавалося через те, що я, по правді сказати, не любив Геннадія Петровича, я його не злюбив ще з першої лекції.

Учорашній аспірант, він зайшов до нас в аудиторію наче з

1 ... 27 28 29 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорне Сонце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорне Сонце"