Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чорне Сонце 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорне Сонце"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорне Сонце" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 68
Перейти на сторінку:
обкладинки журналу «Мода», недбало зняв шкіряне пальто (видно, боявся його зоставляти в гардеробі, щоб не вкрали) і недбало кинув на підвіконня – недбало, але так спритно, як це можна зробити лише після копіткого тренування десь поза людським оком, потім, походжаючи по аудиторії, щоб хтось, бува, не подумав, що він зазирає в шпаргалку, став говорити холодним, мов крига, карбованим словом – ті мерзлі слова аж хрустіли в нього на зубах. Я нічого не маю проти шкіряного пальта, бога ради, і сам би таке носив, і мене зовсім не дратує, коли чоловік красиво говорить, однак доймало інше: я водночас бачив двох Геннадіїв Петровичів. Один походжав по аудиторії, недбало склавши на грудях руки, і розповідав про Мопассана («Треба вимовляти Гю де Мопассан, а не Гі, – зауважив Геннадій Петрович. – У нас прижилася неправильна форма, але ж ми з вами філологи»), а другий, його «альтер еґо», стояв біля підвіконня, дивився на першого, схвально киваючи головою, і танув од втіхи. Він, цей другий Геннадій Петрович, – подумки я вже називав його Гю – просто не зводив закоханих очей з першого – цей нехай буде Гі – і лише зрідка крадькома косував на шкіряне пальто.

– Він зайшов до кав’ярні, – переповідав Гі сюжет Мопассанового оповідання, – підкликав гарсона…

На мить Гі замовк і прислухався до тиші, що повисла в аудиторії, мов хрустке простирадло на морозі. Тиша була така бездоганна, що Гю, який стояв біля підвіконня, мало не заплескав у долоні, але вчасно спохопився. Гі облизав тонкі губи й повів далі:

– …підкликав гарсона, замовив склянку пива…

І тут сталося несподіване.

– Кухоль! – пролунало з «камчатки». То подав свій голосочок Семен Ковба, здоровенний, гладкий хлопчина, схожий на доброго лева.

Гі примовк од такого зухвальства. А Гю, так той взагалі отетерів.

– Що ви сказали? – перепитав Гі, обводячи очима «камчатку», щоб розгледіти, хто це там обізвався.

– М-мені здається, що в М-м-мопассана, – Ковба од хвилювання завжди затинався, – в оп-повіданні… Гі… Гю… не склянка, а к-к-к-ухоль…

– Ну, це вам так здається через ваш апетит, – холодно посміхнувся Гі, вочевидь натякаючи на Ковбину круглу пику: мовляв, такому склянки замало.

По аудиторії прокотився легенький смішок. Гю тим часом задоволено потирав долоні, а Гі вже прибрав серйозного вигляду, щоб розповідати далі, як тут і мене чорт смикнув за язик.

– У Мопассана все-таки кухоль, – сказав я.

– Не знаю, яким виданням ви користувалися, молодий чоловіче, – Гі пильно вдивлявся в моє лице, щоб не забути його принаймні до сесії, – я особисто читав цей твір в оригіналі.

Гю захоплено моргав йому: мовляв, давай, давай, бреши далі, і Гі, підбадьорений тим, що так вдало викрутився із пастки цих сисунців, які тільки й норовлять піймати тебе на слові, додав:

– Перекладач має право на вільне тлумачення. Так що прошу не перебивати. – Гі облизав сухі губи й продовжив: – Підкликав гарсона, замовив склянку пива, – він так натиснув на ту бідну склянку, що вона замалим не тріснула.

Гі мене більше не помічав, зате я весь час відчував на собі примружені очі Гю, який на кожній лекції із зарубіжної літератури зирив на мене з кутка і сварився пальцем: ну, постривай, ми ще перевіримо, хто більше знає, я тобі покажу кухля, я тебе носом у нього втовкмачу.

Не хочу брехати, Гі таки добре знав зарубіжку (до круглих дат великих письменників навіть друкував статті в товстих журналах), дехто від нього був ще й у захваті, особливо коли Гі вдавався в подробиці біографій геніальних людей. Дуже славно це в нього виходило – невимушено, наче він ще вчора сидів із Віктором Гюго за кухлем пива, чи то б пак, за склянкою, і бідолаха Гюго скаржився йому на свою дружину: що от, мовляв, сяка-така, накинула оком на Сент-Бева, цього рудого страшка (ні, мені не дошкуляло те, що я теж рудий), ну, та біс із нею, казав Гюго, я її теж уже не люблю, але мені просто прикро, ти мене розумієш, Гю?

А коли, приміром, Гі «доводив до нашого відома», що Поль Верлен втопив себе в абсенті, то Гю при цьому так сяяв, що я готовий заприсягтися: він би дуже шкодував, аби виявилося, що Верлен не пив.

Однак річ не в цьому, хай собі чоловік розказує, як уміє, може, я просто несправедливий, тому що в одному був певен: мені на екзамені доведеться сутужно. Отож я просто чманів над зарубіжними авторами, перечитував отакенні монографії, конспектував що треба й не треба, і Петя Стоножко, який здогадувався про мою біду, одного разу сказав:

– Дурний ти, Андрію, думаєш, воно поможе?

– Що?

– Оте твоє зубріння.

Мене вкололо «зубріння». «Зубрів» – це тих, що не вилазять з читальні, – у нас не любили, ну точнісінько так, як у селі не люблять тих, хто найперший посадить город навесні, а потім ще й викопає найпершим: виходить же так, ніби йому найбільше треба. «Грошей наскладало півскрині, а й ще метушиться, – скаже хто в’їдливіший. – Ну та метушись, метушись, все ‘дно вмреш».

Отож мене так вкусило те «зубріння», що ледве втримав язика за зубами, аби не спитатися в Петі, хто його підстраховував на вступних – у першому ж диктанті на практичних з мови Петя зробив сорок сім помилок; Тимофій Степанович, мовник наш, почухав нігтем за вухом та й каже: «Багате-е-енько як для філолога». Утім, я несправедливий і до Петі (це мене тоді злість узяла, що так подумав про нього), диктант – одне діло, а твір, який ми писали на вступних, – то зовсім інше, тут викручуйся як хочеш: не знаєш, де кому поставити, переставляй слова і так і сяк – хіба важко? До того ж у творі головне зміст; хай і вкрадеться якась там зайва рисочка, то, по-перше, її можуть і не помітити, а по-друге, якщо написано аж-аж-аж, то й так п’ять поставлять. Я он теж був перелякався. Писав на вступному твір на тему «Труд переростає в красу», і так воно мені гладенько тулилося слово до слова, що дай, думаю, ще й епіграфа зверху доточу – це вже як на чистовик переписував. Чого боятися, думаю, я ж того вірша Рильського назубок знаю. Взяв і доточив епіграфа:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що серце ніжно тисне.

У щастя людського два рівних є крила —

Троянди й виноград, красиве і корисне.

Написав і аж язиком приклацнув: кращого й не придумаєш, троянди

1 ... 28 29 30 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорне Сонце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорне Сонце"