Читати книгу - "Чорне Сонце"

Отак повісив я голову та й кляну себе на чому світ стоїть, коли чую над вухом:

– Ви чого не переписуєте начисто? Час іде.

Звів я налякані очі, бачу – жіночка білява стоїть наді мною, та, що теми творів на дошці писала. Лице таке добре, ласкаве, як у нашої вчительки української мови Килини Гнатівни. Ну, думаю, у цеї можна спитати, не вижене.

– Та, – кажу, – не знаю, чи тут осьо тире треба, чи дві крапки. – І кінчиком ручки на «крило» показую.

Глянула вона пильненько на мій епіграф, пробігла очима й усміхнулася.

– Правильно, – каже, – правильно. Переписуйте швидше, бо не встигнете.

Тоді в мене одлягло від серця, переписав усе на чистовик, перевірив раз і вдруге – те, що треба.

Приходжу до дядька Якова (я ж у нього жив під час іспитів), цвіту і пахну – порядок, мовляв.

А дядько:

– Легке попалося? Написав?

– Пхе… одною лівою.

– Ой, Андрюшо, не кажи гоп…

І враз мене щось як обухом по голові – а що, коли та жіночка неправильно мені підказала? Навмисне. Це ж якби всім підказували, то що з того вийшло б. От взяла і збрехала: хай знає, думає, як випитувати. А ще ж бувають такі, казали в нашому селі, що й нарошне зрізають. Отаке собі думаю, а ноги, чую, мліють, мліють, в очах застрибали зайчики.

– Дя? – питаю тихенько, ледь ворушу губами. – У вас Рильський є?

– Нащо тобі? – дивується дядько.

– Треба, – кажу.

– Так він же і в тебе є. Он там у чамайдані, у хрестоматії.

– Де чамайдан? – питаю.

– Під ліжком, де ж іще, хіба ти забув?

Я стаю навколішки, дістаю з чемодана хрестоматію і – шелесь-шелесь сторінками. Ось він, той вірш. Знайшов, а сам боюся й глянути на те місце, де «У щастя людського два рівних є крила» – що, коли там не тире? Врешті не втерпів, затамував віддих і – глип!

– Що з тобою? – почув я дядьків стривожений голос. Почув крізь туман, бо там таки стояло дві крапки.

– Та от цитату звіряю, – сказав я. І розповів, що й до чого.

– Хе! Знайшов, за чим побивацця, – весело сказав дядько. – Що, у них ума там немає ні в кого, щоб оце через якусь рисочку людині біографію портить! Ти моли Бога, щоб там чогось хужого не накрутив.

Сяк і так дядько якось мене заспокоїв, та коли наступного дня я переступив поріг кімнати, де сиділа приймальна комісія, відчув, як усередині все холоне. Я враз оглух, осліп, стерп і взагалі здурів, а підійшовши до методистки, ще й онімів.

– Як прізвище? – щось питало. – Прізвище як?

– Голод.

– Отак би й зразу… Так, де ж воно?… А, ось… Ай-яй-яй, двійка. Ну, не переживайте, на другий рік… Екзаменаційний лист лишається в нас.

Але двійка раптом привела мене до тями, я ожив – здивувався, обурився, спаленів, засміявся, – зрізали, гади, от дають: що-що, а двійкою там і не пахло. Що я, вже геть дурний?

– А де забирають документи? – запитав навмисне весело, щоб усі бачили, що мені з їхньої двійки просто смішно.

– Вам їх пришлють по пошті, – відповіло за столиком.

– Ну, то бувайте здоровенькі, – сказав я ще веселіше і, здається, перестарався, бо «здоровенькі» аж схлипнули.

І тут до столика підійшла вона. Підійшла тихенько, немов куничка; світле, як стигле яблуко, лице, руденькі золотисті вії, очі невеличкі, але такі, що втопишся в них, нема їм берегів, тим очам, і сині – не сині, й зелені – не зелені, й карі – не карі… Золоті очі.

– Холод, – назвала вона своє прізвище. Саме таким я й уявляв її голос: як осінь – тихий і золотий.

– Холод? – перепитало за столиком здивовано. – Стривайте, молодий чоловіче, як ви казали вас?

– Голод.

– Чи це я вже очамріла з вами, чи ви щось не той… Наче ж сказали «Холод».

– «Ги», «ги», – сказав я. – Голод… «Ги», а не «хи».

– Так ми ж з вами не туди дивилися.

Теж мені, «ми з вами…» Я нікуди не дивився.

– Голод – п’ять! – раденько вигукнуло за столиком. – У вас же п’ятірка, а ви за документи зразу.

– Це ж ви кажете: по пошті… – Кров у моїх жилах зупинилася й поволі потекла в інший бік. То так поволеньки підступала до мене радість, спершу тихо, тихо, а там як хлюпне в груди!.. Я й не дібрав одразу, що це ж те дівча із золотими очима забрало двійку собі. Голод, Холод… Ну й прізвища уділила доля нашим предкам-сіромахам.

А дядько Яків таки як у воду дивився: не «спортили» мені біографію через якусь там рисочку. Воно, мабуть, можна так і так – і тире, і дві крапки. Бо через рік я побачив свій твір на стенді для абітурієнтів – зразковий твір! – то там так і лишилося тире.

Рисочка біографію не зіпсувала, так чорти гранату підсунули. Спробуй тепер поясни, що ти не верблюд.

3

А воно як до того і йшлося.

Ми перебрали цілу гору картоплі, мабуть, дали з півтори норми, бо й дід Кирило, котрий оцінював студентську поміч як «мокре горить», сказав, що сьогодні ми чесно заробили свою вечерю («Та ви, з якого боку не глянь, то хороші хлопці, тіки стригтися треба, го. Бо за комір лізе»).

Однак Геннадій Петрович, видно, вирішив поставити рекорд, щоб випередити факультети, які працювали на інших відділках, не інакше як так, бо хвилин за п’ятнадцять до шостої, коли вже й по роботі, коли навіть сонце (холодне, стомлене сонце) підказує, що пора на спочинок, він раптом зажадав, аби ми перебрали ще одну «гірку». Воно, звісно, можна було б і перебрати, хіба нам що, але, як на те, я терпіти не міг, коли хтось заробляє грамоти чужими руками (у нашому селі як дадуть комусь на свята грамоту не дуже по правді, то мій дядько по батьковій лінії, дядько Павло, відразу на трибуну й – «Товариші! Тут щось нечисте, товаришочки!» – та кулаком себе в груди, у груди себе кулаком, аж луна