Читати книгу - "Чорне Сонце"

Я лишень уявив собі: стоїть моя Юлька біля широкого провалля, порослого кущами шипшини, що аж горить червоними разками, жаринки шипшини золотять їй очі й руденькі вії, десь із нори на неї зирить зеленими світляками вогнистий лис, у прижухлих бур’янах попискує сойка, жалібно так, бо Юлька жде мене не діждеться, а я тим часом гну спину на авторитет Геннадія Петровича.

Та це ж чорти батька зна що! І тут мене розбирає злість, хутенько нишпорю по закапелках пам’яті – там, десь на денці, уже ворухнувся лукавий черв’ячок – і заявляю з абсолютною переконливістю:

– Існує закон, який забороняє проводити роботи на ділянках, де є вибухові речовини.

Геннадій Петрович зиркнув на мене через плече і, здається, на хвильку розгубився, однак тут же зібрав коло очей дрібненькі зморщечки, так щоб вродилася поблажливо-в’їдлива посмішка (виходило ж, нібито я знаю закони, а він – ні), і несподівано зачепив мою стару вавку:

– Вам би вчитися на юридичному, товаришу Голод, – сказав він. – З такими глибокими знаннями законів можна піти далеко.

Оте його «піти далеко» аж кричало, що насправді йти мені немає куди, що я людина страх яка дрібненька, ну крихітна мураха, котру можна задавити нігтиком, і якщо й можу десь себе показати, то хіба що в старанному перебиранні картоплі та в танці під дудку Геннадія Петровича.

– Я знаю, можна піти дуже й дуже далеко, – сказав я на зло.

– А коли ви, товаришу Голод, – йому, видно, приємно було наголошувати на моєму прізвищі, – боїтеся смерті, то можете йти собі геть, тут і без вас обійдуться. Хтозна, може, ваше життя, товаришу Голод (мені вже хотілося крикнути, що я йому не товариш), так багато важить для історії, що слід чимдалі триматися од тієї пухкалки.

Він переможно обвів очима студентів, шукаючи на їхніх обличчях захоплення своїм дотепом, і дехто справді підлабузницьки заусміхався, найдужче ж мене зачепило за живе те, що й Семен Ковба, цей Гаргантюа з дрібненькими зубами, раптом силувано захихикав, хоча Гі (чи Гю?) і йому насолив на екзамені. (Я давно помітив, що гладезні люди, у яких на шиї можна гнути обіддя, часто виявляються страхопудами.)

Гі великодушно прийняв цей дорогий Ковбин дарунок легеньким кивком голови, і я зрозумів, що моя карта бита. Зостався, сказала б моя бабуся, при бубнових інтересах. Сивенький туман заслав очі, і крізь нього я побачив, як на поле брані в’їхав на білому коні Гю.

Це мене так допекло (доконало!), що негайно ж вирішив перевірити, хто з нас дужче боїться смерті. Зараз побачимо, де опиниться той білий кінь. А заодно помщуся й за екзамен. Ви не заперечуєте, товаришу Гі? Так-так, ви проти, але згадайте, товаришу Гі, як ви приймали в мене екзамен.

Петя Стоножко таки правду казав – я перетворився на «зубра». Жер книжки зарубіжних авторів і справді, як той Гаргантюа бичачі тельбухи, виписував дати, цитати, крилаті слова і всяку всячину… Та чи треба розповідати, як я готувався до екзамену із зарубіжки? Го, сказав би дід Кирило. Не треба, синашу, тут і козі ясно.

Так от, діду Кириле, я так завчився в другому семестрі, що – ви не повірите – не було коли навіть листа написати матусі. Хлопці ходили на танці, щодня строчили вірші, попихкували цигарками, перепитуючи, як воно пишеться, вони просто замучили один одного тими віршами про жовте листя і сині роси. На що вже наш декан Іван Мокійович Коритко, чоловік плохий, як віл, і той розкричався після першої сесії: «Ви що! Думаєте, ми вас тут на письменників учимо? Оце, думаєте, візьмете дипломи та й підете з ними в Спілку письменників? Дзуськи! У село, у село, учителями! Дев’яносто дев’ять процентів поїде в село!»

Звичайно ж, хлопці й надалі одверто писали вірші (дівчата, ті потайки), тому що кожен був певен: один-єдиний відсоток – це він.

А я так і лишався автором отої однісінької поеми «Йшов солдат додому три дні», бо мені було не до віршів, я гриз науку – і догризся до того, що забув писати додому.

Схаменувся лиш тоді, як сам отримав листа:

«Ти Андрюшо мовчиш, – писала мама, як завжди, без ком і крапок (модерніст моя мама!), – мовчиш а я сушуся що може заслаб застудився не дай бог бо ти ж не вдягаїся як тебе просиш і їсти мабуть не їси нічо тре їсти Андрюшо наука добре а здоров’я головне як не буде його ти нікому не нужен і тобі нічо не нужне я переживаю сильно чо ти не писнеш і словечка всохнеш там над тими книжками думаю а батько смієцця каже Андрюша влюбився тепер йому не до нас батькові все шуточки а в мене й серця немає як ти там думаю прокинуся вночі й думаю а це ще сон такий снився що хай бог милує а тоді дурна догадалася що це ж ти мать обидився за того рецепта що ти просив а я не прислала (Мама, коли я їхав із дому після зимових канікул, спекла мені в дорогу пиріг з яблуками; всі в гуртожитку так прихвалювали його, а дівчата рецепт випитували – як пекти, і я написав про це мамі, хай зрадіє, думав) забула як заорало бідна головонька не обижайся Андрюшо скажи дівчатам що пирога цього тре пекти на черені бо на деці буде не такий оце береш мисочку борошна петльовки лучче вбиваєш туди троє яєць можна й більше тільки жовтеньких од галаганочки тоді й тісто буде жовтеньке і пиріг добрішенький…»

Далі мама мережила на семи сторінках, як довести до ладу той пиріг, щоб і виріс, і не пригорів, а мене пропікав сором. Знав, що ніхто не візьметься пекти скрутеника, то дівчата просто так випитували, задля компліменту, на знак подяки за ласі шматочки, проте мама списала пів учнівського зошита – то був рецепт любові до свого сина.

І коли син зрозумів це, коли вчув у тих рядочках тихий плач, в очах йому попливла жовтогаряча каламуть, як колись у дитинстві… Він тоді захворів жовтухою; прокинувся вранці, а світ потопає в жовтій потерусі, земля пливе під ногами, і в тілі перекочується липка млість. Мама як глянула на нього, то сплеснула в долоні і притулилася щокою до гарячого чола, щоб увібрати в себе жар…

Потім вона несла його на руках аж до