Читати книгу - "Чорне Сонце"

поштового шляху, яким ходили автобуси до райцентру – а в райцентрі була лікарня, – несла п’ять кілометрів дванадцятирічного хлопця – дванадцять років йому було, майже дорослий чоловік! – і він крізь жовту каламуть просився: «Мамо, ну ма’, пустіть, я сам, я зможу». – «Ще трошки, ще трішечки – і ти підеш сам, – казала мама. – Ну пожди, он до того стовпчика донесу, і підеш». Мама показувала червоними очима на телеграфний стовп, хустинка сповзла їй на плечі, коси розтріпались, і він думав: «Чого ж це у мами хустинка така жовта, коли вона має бути білою, білою в чорну крапочку? – думав так, і очі йому злипалися, він розплющував їх з останніх сил і знову просився: – Мамо, ну ма’, пустіть, я сам». І мама сміялася (як важко вона сміялася) й казала: «Дурненький, хіба ти не бачиш, ми ж іще не дійшли до стовпчика, зараз, пожди, я ж не втомилася, ну ні на крапельку не втомилася». А то був уже десятий чи й п’ятнадцятий стовп – хіба ж він один був на п’ятикілометровій дорозі, – і перед кожним мама повторювала: «Зараз, синку, вже близько… ось він… пожди».

Усе це я бачив, читаючи матусин лист, а потім зібрав найкращі слова й написав, що спасибі, мамо, за рецепт, хоч я й забув про нього, а не озивався довго тому, що справді ніколи вгору глянути – конспекти, лекції і т. д., – але як же добре, мамо, що Ви написали рецепт, тут одна дівчина прочитала його і спекла такого пирога, що слинка котиться, такого пирога, що… (І тут я водночас побачив, як дівчина з легенькими золотими віями місить білими кулачками тісто, смішна така – кінчик носа в борошні, а мама моя ходить з листом по селі, розказує всім, який у неї Андрюша розумний і яка вродлива в нього дівчина, така вже гарнюсінька, що люди не ймуть тому віри, – та хай, мама ж розказує і не їм, а собі.)

Після того я ще заповзятіше накинувся на книжки («Ти з ними воюєш, як Дон Кіхот з вітряками», – не в лад жартував Петя Стоножко грамотними словами; у нас на філфаці всі намагалися говорити дуже грамотно: якщо, приміром, ти кажеш замість «переважає» – «превалює», кажеш не «пересадження», а «трансплантація», то, виходить, ти чоловік освіченіший; я ж, на лихо, не міг одвикнути навіть од нашого больбівського «протфель», – мабуть, мене з цим «протфелем» і в домовину покладуть, – через те ходив у середнячках, і всі здивувалися, коли першу сесію склав на відмінно). Я вгризався в науку не тому, що мене так уже тішили п’ятірки чи підвищена стипендія – подумаєш, якийсь там червінець, його можна зекономити і в їдальні, якщо брати самі гарніри; ні, найсолодшими були хвилини, коли показував мамі й батькові залікову книжку, і вони схилялися над нею – скроня до скроні – і читали по складах: «Від-мін-но, від-мін-но». «А бач, бач, а ми думали, що з нього нічо не вийде».

У другій сесії в моїй заліковці уже стояло аж чотири «відмінно», та ще лишався один екзамен – зарубіжна література. То я завжди заходив на іспит першим, а тут ноги зробилися ватяними, тупцяв біля дверей і в кожного, хто виходив з аудиторії, перепитував: «Ну, скільки? А що попалося?»

П’ятірок було негусто, та це й не дивно: ми ще на першій сесії помітили, що старі мудрі професори завжди поблажливі, ніколи не ставлять двійок – вони знають, що цим не примусиш вчитися, а молоденькі викладачі, вчорашні аспіранти, ті доскіпуються до найменших дрібничок, аби показати, що знають більше за тебе – о, вони все знають! – і страшенно люблять, щоб до них приходили ще раз.

З аудиторії виринув Семен Ковба, виринув з «хвостом», жалібно підібгав його і почимчикував довгим коридором, не сказавши нікому й слова.

Тоді я зрозумів, що мою долю вирішено наперед, зрозумів це – і перестав боятися, і спокійненько зайшов, і взяв білет, не дивлячись на Геннадія Петровича. Питання були простенькі – лусканчики, а не питання, і я набрався нахабства й сказав:

– Можна без обдумування?

– Будь ласка, – посміхнувся Гі, розгортаючи мою залікову книжку. Він удав, що не помічає оцінок, однак я побачив, як Гю, котрий стояв у кутку, підбіг до Гі, заглянув через плече, і погляд його загорівся, наче в заліковці замість «відмінно» стояло «дурень», «дурень», «дурень…»

Я застрочив як з кулемета прямо в лоб Гю, я скосив його наповал своїми знаннями про епоху європейського романтизму, навіть сам зачудувався тією відповіддю, і коли сказав, що в символіці романтиків превалюють (!) похмурі образи, які модифікуються (!)… О, тут я раптом відчув, як із мого єства випливає ще один Андрій, але не Голод, а Ситий. Він намагався одірватися від мене, щоб стати збоку й помилуватися тим красномовством, однак я сказав йому, Андрію Ситому: «Не смій, умри», – сказав я йому, і він умер.

Андрій Голод знову набрав повні груди повітря, щоб випустити нову чергу в пораненого Гю, але Гі підняв руку й сказав:

– Досить, досить. А в чиєму перекладі ви читали Гофмана?

Цього я не ждав. Знав, що будуть запитання хитрі, але щоб такі… Він же ніколи й не заїкнувся, що це треба знати.

– Не пам’ятаю, – сказав я, і рани Гю загоїлись.

– Жаль, перекладач – це майже співавтор. Від нього залежить дух інтерпретації, – плямкнув Гі.

Я трохи не випалив, що читав Гофмана в оригіналі, однак стримався.

– Гаразд, давайте друге питання.

Про Голсуорсі я говорив уже млявіше, зате багато.

– Що ж, – сказав Гі, – видно, що ви непогано готувалися, та, розумієте, товаришу Голод, я не бачу у вас власного аналізу… Все це якось завчено… – Він глянув у заліковку й вдав, ніби лише тепер помітив п’ятірки. – О, та у вас тут… Мовознавство, історія… ну, це таке, що можна й зазубрити, а література, знаєте… потребує…

Мені хотілося встати й піти.

– Шкода вам урізати підвищену стипендію, – лив крокодилячі сльози Гі. – Знання на слабеньку четвірку, але й ставити її рука не піднімається. У вас батьки є? – Він підбивав мене на брехню.

– Є, – сказав я.

– Де живуть? У селі, звичайно? Город є, садочок?…

– Є все, – мене почали підводити нерви. «І корова є, отелилася цього року, славного такого бичка привела, я назвав його Гю», – додав подумки.

– Да, воно тепер і в колгоспі живуть непогано… Та коли вам дуже треба відмінно…

– Не треба, – сказав я.

– Дивіться. – Гі до останньої