Читати книгу - "Чорне Сонце"

Я пішов до дверей, та вже на порозі зупинився, на хвилю пристояв й сказав:

– І все-таки у Мопассана кухоль. Я звіряв з оригіналом.

І гримнув дверима.

Пізніше, коли розповів цю історію батькові (маму не хотів лякати), старенький заусміхався, поворушив рудими бровами, потім порадив: «Ти там, Андрюшо, обережніше з ними. Воно ж не всяк понімає шуточки, візьмуть і ззідять. Ще й оближуться».

Ох, ці батьки. Як вони так далеко бачать?

4

Я перечекав якусь часину, поки все втихомириться, потім непомітно відірвався од гурту і рушив до дідової хатки. Діда Кирила поблизу не було, може, ліг подрімати, бо куфайка його висіла надворі. На кілочку.

Я крадькома прошмигнув до шопи. Промінчик світла, який теж прошмигнув разом зі мною в прочинені двері, вихопив у темному кутку те, що я шукав. Кругленька граната лежала зовсім безневинно, тепер вона здалася мені навіть красивою. Я взяв її без найменшого остраху – важкенька – і вислизнув надвір.

Нікому до мене не було ніякого діла, ніхто в цей бік не повів і бровою, однокурсники метушилися біля сортувальні, підіймаючи авторитет Геннадія Петровича, а Семен Ковба, так той сам хапав обіруч кошики і пер поперед себе, наче велетенські чавуни.

Я роззирнувся по боках, і в око знову впала дідова куфайка, що теліпалася на кілочку. Дув легенький вітерець, і куфайка, наче жива, кумедно помахувала рукавами; мені зробилося смішно, і, не довго думаючи, я підійшов до опудала (дід наче навмисне повісив тут куфайку, щоб вона стерегла нашу знахідку), підійшов, значить, до того опудала й опустив йому в кишеню гранату.

Тоді відбіг подалі в поле, швиденько назбирав сухого бадилля, змостив копичку й черкнув сірником.

Уже сиві кучерики диму возносилися в небеса, а мене й досі ніхто не помічав, ніхто навіть не здогадувався про моє існування, окрім Юльки, яка десь далеко, на іншому відділку, нарешті закінчила збирати помідори і тепер чепурилася, щоб прийти до шипшинового провалля вродливою, як осіння ягода, щоб навіть лис виглянув із нори й не зводив з неї очей, а що вже казати про мене. Це, мабуть, щось у крові, я просто сам не свій роблюся, коли побачу дівчину з рудим, золотавим волоссям та ще з такими-от очима…

Тоді, у кімнаті приймальної комісії, як уже схаменувся трохи од радощів, знову вгледів її. І так недобре стало, що, якби міг, помінявся б із нею оцінками: я засоромився тієї п’ятірки.

Дівчина плакала. Стояла посеред кімнати, довкола сновигали люди, а вона навіть не затуляла обличчя, по якому скочувалися золоті сльозини. Така чиста й наївна, вона нікуди не йшла, ніби ще сподівалася, як та школярка, впросити когось, щоб їй не ставили двійку.

Дехто вже роззявив рота і з цікавістю зирив на неї, і тоді я підійшов, легенько узяв її за лікоть й сказав: «Ходімо звідси».

Вона, на диво, покірно пішла до виходу, мовби я був її братом і ми прийшли сюди разом (збоку інакше й не подумаєш – брат веде заплакану сестричку); ми проштовхалися крізь гомінкий мурашник абітурієнтів на вулицю, інколи з того шарварку вихоплювалися вигуки: «Скільки?» – «П’ять!» І я думав: «Мовчало б отам, ще невідомо, що далі буде».

Лише на вулиці дівчина спохопилася, що її ведуть попід руку, випручалася і глянула на мене як на дідька лисого. Сльози висохли на її очах, личко налилося гнівом, і ця золота бджілка притьмом перекинулася в осу.

– Хто ви такий? – задзижчала оса і виставила жало. – Що вам од мене треба?!

– Не плач, – сказав я. – Все це пусте.

– А хто вам сказав, що я плачу?

– Мені здалося…

– На себе подивіться. Здалося йому.

Біля нас уже знову збиралися ґаволови, тепер вони не думали, що ми брат і сестра, а, мабуть, підозрювали, що якийсь рудий вурка хоче відібрати в дівчиська мамині гроші.

– Заспокойся, ходімо, – сказав я і хотів було взяти її за лікоть, проте оса знову блиснула жалом.

– Не чіпайте мене.

Вона повернулась і пішла тротуаром куди очі бачать, хоча, видно, нічого не бачила – так ходять із зав’язаними очима.

Я назирці рушив услід.

Дівчина дійшла до переходу і попростувала на червоне світло, засвистів міліціонер, молоденький сержант у білих рукавичках підійшов до неї (а не вона до нього), і довелося трохи почекати, поки він, користуючись службовим становищем, загравав до порушниці правил вуличного руху.

Зрештою сержант доп’яв, що дівчині непереливки, і відпустив з богом, вона пішла в скверик і сіла – треба ж таке! – на ту лаву, що на ній ми з дядьком Яковом вирішували мою долю. Цій лаві треба поставити пам’ятник, вона була добрим знаком, через те я набрався духу, підійшов і сів там скраєчку.

Переждав хвилину-другу, поки мене помітять, але вона вперто не хотіла нічого помічати, і тоді я сказав:

– Знайшла за чим побиватися. От артистка.

– Ви що, псих? Не бачите, що мені не до вас?

– Бачу.

– Ну, то й ідіть собі своєю дорогою.

– Це ж не ваша лава, – сказав я ображено – так ображаються діти в дитсадочку, коли їх одлучають від купи піску.

Вона знизала плечима (розправила золоті крильця), встала і пішла геть. Перебирала ніжками швидко й сердито. Потім, угледівши на зупинці автобус, побігла.

Я схопився із щасливої лавиці й кинув ноги на плечі. В останню мить ускочив до автобуса, але відчув, як щось ухопило мене за спину – чи не той сержант у білих рукавичках? Ні, це двері прищикнули сорочку, яка лежала на мені парашутом.

Дівчина помітила, що її переслідувач у пастці, і раптом… усміхнулася. Вона всміхнулася не мені, а так, сама до себе, однак уже й цього було багато. І тут сталася взагалі неймовірна річ. Вона порилася в торбинці, дістала проїзні талони і – я очам своїм не повірив – закомпостувала їх два. Виходить, другий талон був на мене, бо на кого ж іще?

Я випручався із пастки, ризикуючи зоставити на спині чорну смугу, і підступився до неї ближче.

– Спасибі, – сказав тихенько.

– За що? – Дівчина, видно, не сподівалася, що її жест помічено, і тепер каралася своєю добрістю.

– За усмішку, – сказав я.

– Я сміялася не до вас. – Вона дивилася у вікно, і я говорив їй просто в маленьке рожеве вушко, схоже на знак запитання. Під ним, тим знаком, навіть стояла крапочка – чорненька