Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

В цей час вийшла з палацу Пазя. Зробився голуб хлопцем, привітався.

— Чого ти зайшов сюди, леґеню? — питає Пазя. — Чи не тому, що на одному стовпі ще голови людської не вистачає?

— Хочу на службу найнятися, — відповів на те хлопець.

— Добре, — каже дванадцятиголова Пазя, — будеш пасти в мене овець. Плататиму стільки, скільки хочеш.

Переночував леґінь, а тим часом Пазя поробила вівцями чортів. Вранці розбудила хлопця, звеліла погнати овець у поле. Пішла разом із ним, показала маленьку латку поля, розділила її навпіл і наказала:

— Маєш пасти їх на одній половині. Якщо хоч одна вівця перейде межу, твоя голова буде на тому стовпі.

Десь годину добре паслися вівці, а потім всі повтікали за межу. Бігав-бігав хлопець за ними, нарешті так стомився, що впав на землю і заснув.

Поки спав, налетів беркут і положив біля нього золотий меч.

Перед обідом прокинувся хлопець, а до нього вже біжить, висунувши дванадцять жал, Пазя. Та в очі блиснув меч, хлопець схопив його, махнув направо, наліво, і злетіли всі дванадцять голів.

Почав утікати тулуб, але парубок наздогнав його і розпоров животище. З живота вискочив олень, хлопець і сам зробився оленем, наздогнав і роздер його. З оленя вискочив заєць. Довелось і леґеневі зайцем ставати. Зловив і зайця, розпоров. Знав, що з зайця вилетить голуб, зразу ж перетворився на голуба, почав гнати-наздоганяти втікача, пригнув до землі, роздер, а яйце, що випало з нього, взяв у дзьоб і полетів до тієї держави, де був чортів палац.

Чорт якраз був у саду і роздивлявся, чи не сидить десь на дереві голуб, що втік із золотої клітки. Побачив його в небі, хотів було приманити, та голуб опустив на нього яйце із дзьоба, і чорт розсипався на порох і мак.

В ту мить цар Лючій, цариця і його найстарша дочка визволилися з неволі.

А наш леґінь взяв пару чортових коней, посадив на одного цареву дочку, а на другого сам сів, і рушили вони додому. Сім років блукали, поки дісталися до своєї держави.

Як побачив їх старий цар, поцілував у руки-ноги, віддав йому корону і оженив на тій доньці, що мав із нею хлопець дев'ять ночей ночувати, а обличчя не бачити.

Розказав я те, що знаю, а може, ви знаєте, що було далі, то мені розкажете.

Про хлопця, який мусив служити в Охвая

Було, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Я їх не лаю — дай їм, Боже, що собі гадаю. Був один Лемонька, носився злегонька, мав штани полотняні, а дряпався на стіни дерев'яні.

Жив один бідний чоловік, який не мав багато дітей, лиш одного сина.

Коли хлопець підріс, батько повів його до міста, щоб набирався розуму. Проходили вони широким полем, зморилися і сіли на траві, на березі красного озера, трохи перепочити.

Чоловік ліг під куща і зітхнув: «Ох-вай!» Тої ж хвилини із води вискочив нечистий і питає:

— Чого ти мене кликав?

— Я тебе не кликав, — каже чоловік.

— Ти ж мовив: «Охвай!» А я той, мене зовуть Охвай.

— Ти мені не потрібний.

— Та куди йдеш із сином?

— Веду його в місто, щоб розуму навчився і ліпше жив, як я.

— Ну, то дай його мені в науку.

Чоловік боявся, аж тремтів, та нечистий так дубнув копитом, що мусив дати сина. Коли вони проїдалися, нечистий сказав:

— Рівно через рік на цьому місці зустрінемося. Принесеш сто срібних і спробуєш упізнати сина.

Минув рік. Чоловік приготував сто срібних і прийшов до озера. Покликав:

— Охвай!

Нечистий появився:

— Я тут! Ну, положи на руку сто срібних, а я зверх них положу п'ятсот. Якщо впізнаєш свого сина, твої будуть і сто, і п'ятсот срібних, а ні — то мої!

Чорт скочив до озера, а через хвилину виліз з трьома голубами:

— Ну, впізнавай сина!

Чоловік придивляється, придивляється — не може впізнати. Тоді нечистий каже:

— Ну, через рік прийди сюди і знову принеси сто срібних.

Чоловік повернувся додому, плачучи. Жінка його питає:

— Що ти плачеш?

— Та де би не плакав, коли нечистий заворожив нашого сина в голуба, і я ніяк не міг його упізнати.

Жінка заплакала й собі. І пустився чоловік по світу жебрати мідяки, аби назбирати до року сто срібних.

А як минув рік, з'явився над озером коло того кущика. Покликав:

— Охвай!

Нечистий виліз із води:

— Я тут. Чи приніс сто срібних?

— Приніс.

— Клади мені на руку, а я на них покладу п'ятсот. Якщо впізнаєш — твої будуть усі, а не впізнаєш — то мої.

Чорт скочив у воду, і скоро звідти вилетіли три сивенькі голуби й сіли на кущі.

— Ну, впізнавай, — каже чорт.

Чоловік дивився, дивився на них, аж його очі заболіли. Але не впізнав.

Нечистий регоче:

— Йди собі додому, а через рік будь на цьому місці й принеси сто срібних. Якщо й третій раз не упізнаєш свого сина, то ніколи його не побачиш.

Чоловік схилив голову і, плачучи, подався додому. Жінка його питає:

— Що ти знову журишся і плачеш?

— Де би не журився і не плакав, якщо й другий раз не упізнав сина. І гроші пропали, і сина нема.

Полягали спати сумні-пресумні. Жінка якось заснула, а чоловік не може. Раз коло півночі він чує — хтось постукав у вікно.

— Хто там?

— Це я, няньку…

Чоловік збудив жінку, швидко відчинив двері, впустив сина до хати. Дуже йому зраділи — стали обіймати, цілувати. Але він каже:

— Не цілуйте, бо буде з мене чути, й нечистий здогадається, куди я ходив. Я прийшов сказати, що як будете мене впізнавати, то аби ви знали: з мого лівого ока сльоза потече, а праве крило буде трохи опущене вниз.

Син це сказав і швидко пішов геть, щоб чорт не побачив, що його нема дома.

Минув рік, і чоловік з'явився коло озера на тому ж місці під кущем. Покликав:

— Охвай!

Нечистий виліз із води:

— Я тут! Ну, клади на руку сто срібних і чекай…

Чоловік поклав йому на долоню гроші, а чорт пропав в озері й через хвилину виніс трьох сивих голубів:

— Упізнавай сина. Це в останній раз…

Чоловік придивляється, придивляється. Нечистий регоче:

— Ой діду, слабі в тебе очі!

Та чоловік помітив на оці одного голуба сльозинку. Придивився ліпше — і праве крило трохи опущене додолу. І погладив