Читати книгу - "Троє у човні (якщо не рахувати собаки)"

Потім ми все ж пошкодували, що не зупинилися біля Пентон-Хука. Пройти три чи чотири милі проти течії з самого раночку — дрібниця, а от наприкінці довгого дня — досить обтяжливо. На тих останніх милях вас вже зовсім не цікавлять довколишні краєвиди. Ви вже не розмовляєте і не смієтеся. Кожних півмилі вам видаються за дві. Ви ніяк не можете повірити в те, що ви лише там, де ви є. Починаєте переконувати себе в тому, що з картою щось не те. А коли вам здається, що ви вже пройшли миль з десять, а шлюзу все ще не видно, закрадається серйозне побоювання, що його хтось поцупив і втік із ним.

Пригадую, як одного разу я був просто збитий наповал (я маю на увазі — в переносному значенні). Я вирушив на річку з однією молодою пані, кузиною по материнській лінії. Ми гребли вниз до Горінга. Було вже досить пізно, і нам хотілося якнайшвидше дістатися до нього, принаймні, вона дуже цього хотіла. Коли ми допливли до Бенсонського шлюзу, було вже пів на сьому, і починало сутеніти. Вона почала хвилюватися і сказала, що повинна повернутися додому до вечері. Я відповів, що я також був би не проти, і дістав свою карту, щоб поглянути, скільки нам ще залишилось. Як виявилось, до наступного шлюзу, у Воллінгфорді, залишалося півтори милі, а звідти — ще п'ять до Кліва.

— Усе гаразд! — сказав я. — Десь перед сьомою ми будемо біля наступного шлюзу, а там залишиться ще один, і все. — Я згорнув карту і взявся гребти.

Ми минули міст, і невдовзі потому я запитав її, чи не видно ще шлюзу. Вона відповіла, що не бачить жодного шлюзу, на що я лише мугикнув і продовжував гребти. Пройшло хвилин зо п'ять, і я попросив її поглянути знову.

— Та ні, — сказала вона. — Нічого навіть схожого на шлюз я не бачу.

— А ти… ти впевнена, що, коли ти побачиш його, то зрозумієш, що це шлюз? — нерішуче запитав я, намагаючись не образити її.

Проте моє запитання її таки образило, і вона запропонувала мені поглянути самому. Я відклав весла і обернувся. На милю вперед перед нами простяглася оповита сутінками річка, але жодних ознак шлюзу я не розгледів.

— А може ми заблукали? — запитала моя супутниця.

Я не думав, щоб таке могло статися, однак припустив, що, можливо, ми десь звернули у відвідний канал і зараз рухаємося до водоспаду.

Ця думка вкрай її засмутила, і вона заплакала. Вона сказала, що ми потонемо і що це їй покарання за те, що вона поїхала зі мною.

Мені видалося таке покарання надміру жорстоким, але моя кузина була іншої думки і висловила сподівання, що незабаром усе скінчиться.

Я спробував підняти її дух і сказав, щоб вона так не переймалася. Я сказав, що скоріш за все я гріб не так швидко, як того хотів би, і незабаром ми дістанемося до шлюзу. І я прогріб ще одну милю.

Тут я вже і сам почав хвилюватися. Я знову подивився на карту. На ній було чітко зазначено Воллінфордський шлюз за милю нижче від Бенсонського. Це була хороша, надійна карта. До того ж я сам добре пам'ятав той шлюз. Я двічі проходив через нього. Де ми є? Що з нами трапилось? Я почав думати, що все це — сон, що насправді я сплю у своєму ліжку і за мить прокинусь і мені скажуть, що вже по десятій.

Я запитав свою кузину, чи не видається їй все це за сон, на що вона мені відповіла, що хотіла запитати в мене те саме. Ми почали розмірковувати: чи справді це був сон, і якщо це так, то хто ж спав насправді, і хто був лише сном. Ставало досить цікаво.

Я, однак, продовжував гребти, а шлюз так і не з'являвся. Ніч дедалі більше оповивала річку тінями, і вона ставала дедалі похмурішою і таємничішою. Все довкола видавалося чимось надприродним і моторошним. Я почав думати про лісовиків, духів, блукаючі вогники, про порочних дівчат, що сидять уночі на скелях і заманюють людей у коловороти, і всяку всячину. Почав шкодувати, що я недостатньо хороший, що знаю мало псалмів… І раптом, посеред цих роздумів я почув блаженні протяжні звуки пісеньки «Я їх надягнув», що супроводжувались поганенькою грою на гармонії. Я зрозумів, що ми врятовані.

Зазвичай, я не надто зачудовуюсь звуками гармоніки, але зараз… Якими прекрасними видались вони для нас обох! Вони були кращими за голос Орфея, звуки лютні Аполлона чи за будь-що інше. У нашому становищі божественна мелодія тільки ще більше роз'ятрила б наші душі. Будь-яку жалісливу гарно виконану мелодію ми сприйняли б як якесь попередження для наших душ і остаточно втратили б усяку надію. А те протяжливе, поривчасте, з невимушеними імпровізаціями «Я їх надягнув» у супроводі старенького акордеона було таким людяним і таким підбадьорливим.

Солодкі звуки ставали все ближчими, і незабаром ми порівнялися з човном, з якого вони лунали.

Це була компанія провінційних «співаків», які вийшли прогулятися річкою під місячним сяйвом. (Ніякого місяця видно не було, але це не їхня провина). Більш привабливих і таких приємних мені людей я не зустрічав. Я гукнув до них і запитав, чи не можуть вони підказати мені шлях до Воллінгфордського шлюзу. Я пояснив їм, що намагаюсь знайти його вже протягом двох годин.

— Воллінгфордський шлюз?! — перепитали вони. — Бог із вами, сер. Уже більше року, як його забрали звідси. Тепер тут немає ніякого Воллінгфордського шлюзу, сер. Зараз ви біля самого Кліва. Білл, щоб мені луснути, якщо цей джентльмен не шукає Воллінгфордський шлюз!

Я і подумати не міг такого. Мені хотілось кинутися їм на шию і вознести їм хвалу. Але течія була надто сильною, щоб я зміг це зробити, тому довелось задовольнитися звичайними словами вдячності.

Ми не переставали їм дякувати і казати, що сьогодні чудова ніч. Ми бажали їм приємної подорожі, і, мені здається, я запросив їх на тиждень до себе, а моя кузина сказала, що її матуся буде надзвичайно рада бачити їх у себе вдома. Ми заспівали хор солдатів з «Фауста» і після всього дісталися додому саме перед вечерею.

РОЗДІЛ X

Наша перша ніч. Під парусиною. Заклик про допомогу. Впертість чайника — як її здолати. Вечеря. Як відчути себе доброчесним. Потрібен облаштований, добре