Читати книгу - "Улюблена пісня космополіта"

— Цей я не дам, — сказав він. — Візьміть інший!

Здавалося, що всі подивилися на Казмо з деяким здивуванням, та він, мов і не сталося нічого, відчинив дверцята до сусідньої кімнати, зайшов туди й через хвилини дві вийшов, тягнучи по підлозі важкий рюкзак.

— Боєприпаси! — пояснив він.

Обвішані зброєю, ми вийшли з особняка.

— Феліксе! — загукав генерал, задерши голову.

З тераси визирнув одноногий слуга.

— Вечерю сьогодні не готуй! — наказав йому генерал.

— Слухаюсь! — пролунало зверху.

Перейшли через місток і, тільки-но подолавши кілька вирізаних у камені сходинок, я відчув усю важкість металу, що висів на спині. Плечові ремені тягнули назад, змушуючи прихилятися, аби зберегти рівновагу, та попереду з рюкзаком, набитим боєприпасами, підіймався Тіберій, і хода його була настільки нетвердою, що, здавалося, війне йому зараз в обличчя вітер — і звалиться він на мене, придушивши так, що я і не встану.

— Швидше, швидше! — підгонив усіх Айвен, який ішов позаду. — Залишилося півгодини!

До міста ми примудрилися дійти за двадцять хвилин, та цей марш-кидок відразу дався взнаки — нили плечі, а в руках я не відчував ніякої сили, навіть коробка сірників видалася б мені тягарем тієї миті.

Айвен тепер біг попереду — йому було легше, бо, крім свого карабіна, він тягнув тільки три автомати.

— Сюди! Сюди! — на ходу кричав він.

За ним услід ми забігли в двір нічим не примітного будиночка, де він постукав умовним стуком у ворота гаража.

Ворота відчинилися, і звідти визирнули напружені обличчя хлопців.

— Виходьте й шикуйтеся в шеренгу по одному! — скомандував Казмо.

Хлопці висипали з гаража і просто в цьому дворику пошикувалися.

— Роздайте зброю! — крикнув до нас генерал і відразу ж знову повернувся до шеренги.

— Наказую вам битися до останнього набою! Наш святий обов’язок відстояти місто! Свобода або смерть!!!

Я здивовано зиркнув на Казмо. Та він був зовсім серйозний, його очі блищали, і цей блиск цілком міг спричинити дрож у кожного з нас.

Казмо почекав, поки кожен у шерензі отримав зброю, потім особисто роздав боєприпаси.

— У нас ще п’ять хвилин, — уже трохи нервуючись промовив Айвен.

— Струнко! — скомандував генерал. — Вацлаве! Ти з першим десятком займаєш позицію наприкінці набережної! Вперед!

Вацлав відрахував десять чоловік, що стояли на початку шеренги, і вони побігли вслід за ним на вулицю.

Щойно тупотіння їхніх ніг стихло, друга десятка на чолі з Тіберієм помчала до головного в’їзду в місто.

— Георгію! — крикнув генерал, і хлопець із татуюванням якоря на передпліччі витягся мов струна. — Ти з третьою десяткою візьмеш під приціл площу святого Лаврентія!

Через хвилину у цьому зарослому виноградом дворику ми залишилися втрьох.

— Ти, — генерал поглянув на мене впритул. — Вибери якийсь високий дах де-небудь у центрі, і, звідти будеш знищувати неприятеля… Виконуй!

— Слухаюсь! — видихнув я і, тримаючи гвинтівку, вибіг з двору. Надворі нікого не було, і знову єдине, що я чув — це були мої власні кроки. Все ще нила спина, та коротка передишка в південному дворику пішла на користь, і я йшов дедалі швидше та швидше в бік свого готелю, час від часу поглядаючи на спокійне безхмарне небо.

Найперше я зайшов до себе в номер, опустив гвинтівку з оптичним прицілом на Айвенове ліжко, а сам присів на своє. І на хвильку забувся, заслухався тишею. Захотілося замкнутися зсередини і перечекати весь цей прийдешній жах, та двері готелю замків не мали. Захотілося хоча б що-небудь зробити, перш ніж лізти на дах і стріляти, хоча б що-небудь, позбавлене сенсу! І я, діставши свій спортивний костюм, перевдягнувся в нього, а штани та футболку, подаровані Айвеном, поклав собі під подушку. Більше я нічого не міг зробити і, взявши гвинтівку й отримані від генерала Казмо тридцять набоїв, вийшов з номера й заліз на плаский дах готелю.

На даху акуратними рядами стояли шезлонги, а в центрі височів невеличкий шаховий столик, на якому лежала шухлядка з фігурами.

Я підійшов до столика, дістав з ящика кілька фігур і розставив їх на намальованій шахівниці.

Потім перевернув ящик, висипавши всі фігури на дошку, розставив їх і виявив відсутність двох чорних офіцерів і білого ферзя.

Залишивши фігури в очікуванні гри, відійшов на край даху і поглянув униз. Звична картина відкрилася моєму поглядові: безлюдна вулиця, прикрашена стрілами кипарисів, котрі тяглися вгору.

З іншого краю даху можна було легко оглядати цю частину міста, яка прилягала до моря. І саме море лежало як на долоні, прикрашене повзучими до берега лініями хвиль.

Пролунала автоматна черга, й відлуння відразу ж повторило її кілька разів.

Я напружено дивився на місто, та ніякого руху там не бачив, а стрілянина знову залунала, і знову відлуння підхопило звуки пострілів і понесло їх угору до гірських вершин.

Я крутив головою, не розуміючи, в якій частині міста точиться бій.

І раптом побачив на морі, зовсім недалеко від берега, невелику яхту, що легко розтинала хвилі під напнутим вітрилом.

Підняв гвинтівку. Не для того, щоби вистрілити, а щоб через оптичний приціл роздивитися цю яхточку.

У вузькому окулярі прицілу побачив спину чоловіка, який тягнув на себе шкант. Вітрило переметнулося на інший бік, яхта граційно розвернулася, зробивши правий галс, і на якусь мить я побачив обличчя яхтсмена.

Це був Фелікс.

Заплющивши очі, я легко уявив собі цю яхточку під обстрілом. І це вже був не виплід хворої уяви: з усіх боків лунали постріли, а сонце ластилося променями до моря; дзвеніли розбиті шиби, сиплячись на вистелені бруківки, а теплий вітер змушував яхточку нестися вперед із шаленою швидкістю, зробивши вітрило схожим на живіт завсідника пивниці.

Загуркотіли двигуни далеких машин.

Але обрій був чистим.

Біля набережної прогриміли два вибухи, і я безпомилково визначив: осколочні гранати.

Я знову підніс окуляр прицілу до правого ока і подивився на набережну.

Біля бетонних сходів, що спускалися на пляж, лежав убитий.

Промайнув хтось у військовій формі та заховався за бортиком причалу для прогулянкових катерів.

Я дивився на цей бортик, відчуваючи вказівним пальцем неприємний холод курка.

— Не витикайся! — прохав я подумки цього солдата.

А причалом повільно пройшлася тінь, і я, опустивши гвинтівку, побачив військовий вертоліт, що летів набережною.

— Опір безглуздий! — переконував з вертольота металевий голос. — Ви воюєте проти власних армій! Наказую вам скласти зброю та вийти на вулиці з піднятими руками!

І тут я помітив, як після кількох гучних пострілів розлетілося на друзки скло вертолітної кабіни і сама машина здригнулася, зависла на мить і почала повільно й незграбно розвертатися. Коли вона повернулася іншим боком, в очі