Читати книгу - "Коні не винні"

– Я сам, – провадив далі Семен, а очі й лиця палали йому, – я сам піду, аби ваша згода! Я нічого не боюсь!.. Я піду, куди треба, я впаду навколішки, я виблагаю і принесу вам землю!..

Громада загуділа, як рій! Кожний мав щось казати, щось вигукувати.

Роман стояв оддалік і мінився на обличчі. Він якось чудно осміхнувсь під вусом, слухаючи палку бесіду Семенову. Але, почувши про мандрівку в столицю від громади, Роман раптом стрепенувся, очунявся. Перед його очима промайнули гроші, навіть зашелестіли під пучками.

«А він не такий дурний, як я гадав собі, – подумав він. – То землю купив, а тепер, бач, хоче мандрувати на громадські гроші! Знаємо ми ті мандри з чужими грішми!.. Їй-богу, Семен розумніший, ніж я мислив!.. Але нічого з сього не буде. Куди такому мудьові та до такого діла! Вже як йти в столицю, то кому ж, як не сільському писареві, людині, що і грамоту знає, і обдурити кожного потрапить!.. Чекай-но, братику, не туди тобі ніс стирчить…»

Роман протовпився межи громаду.

– Чекайте, люди добрі! – гукнув він. – Це діло непевне! Ходили за ним трохи більші голови, ніж Семенова, та й то повернули ні з чим!.. Таж би там, у столиці, побачивши таке диво, зараз би нагнали ік лихій матері: «Ачу, невмиване, на село до ціпа!..» Нема кого вибрати, та ціпов’яза!..

– А що ж, тебе післати? – крикнув хтось з юрми.

– Хіба я кажу, що мене?.. Хіба нема кого вибрати?.. О, якби я пішов, я б уже знав, як там обернутися, я б там знав, що, куди і до чого!.. А то – ціпов’яз!.. Ха-ха-ха!..

Семен хотів щось казати, але громада так заметушилась, що ніхто нічого не чув, ніхто нікого не слухав. До молодших пристали діди й зашамкали.

Воно добре було б так зробити, як радить Семен, та це справа не така, як з горіхом: розкусив та й вилущив зернятко… Тут ще треба поміркувати, розумом розкинути… Чи буде що з неї, з тої справи, чи ні, а гроші дай… Гроші дай! Еге! Так-то тепер легко за гроші: вийняв та й на!..

Громада погомоніла, погомоніла та й розійшлась.

Семен, лихий та сердитий, швидко поспішав з майдану. Злість поняла його.

«Турма… отара, – думав він, – а не громада. Сеє-теє, теє-сеє, а як дійде до діла, то й розточуться, розповзуться, як тая купа черваків на сонці… Тьху!.. Та дарма! Я сам зроблю діло, сам! Не треба мені нікого!.. Обійдеться!..»

* * *

На жидівському заїзді, в маленькій кімнатці, осяяні блимаючим світлом шабасівки, близько сидять оден коло одного Семен і жид-адвокат. Витрішкуватий лисий жид, підсунувши на чоло здорові окуляри і заткнувши перо за вухо, любенько нахилився до Семена і поспитав:

– То вам «прошеніє» написати в суд, пане хазяїн? Можна… Певно, побились з ким у корчмі?.. Ну, чому не побитися: на те дав Бог свято й горілку…

– Та ні!..

– А може, до мирового: певно, судитесь з ким за землю…

– Та ні!.. Напиши мені, Мордку, до самого царя…

Мордко з жахом відкинувся назад, підсунув окуляри аж на лисину і вирячив витрішкуваті баньки на Семена.

– Чи ви не п’яні часом, пане хазяїн, бодай ви здорові були? – поспитав він з непевністю в голосі.

– Ні, не п’яний… Напишеш, що скажу… Тільки кажи, що тобі дати за «прошеніє»? А не заправ, як за рідного батька!

Мордко, склавши руки на череві, пустив млинка великими пальцями і підвів вирлоокі баньки на стелю. Він щось думав.

– Так, пане хазяїн, – озвався, врешті, жид, – як я пишу в суд, то беру карбованця, як пишу до мирового, то дев’ять злотих, а як до царя, то хіба багато буде – синю?

– Гм… а менше не буде?

– Ні!

– Ей, бійся Бога, спусти хоч трохи…

– Не можу!

– Ну то пиши…

Мордко швидким рухом скинув на ніс окуляри, поплював на пальці, об’яснив шабасівку і налагодивсь писати.

– Пиши так, – почав Семен, присунувшись ближче до жида, – пиши так: «Ясний наш царю й батьку! Ми всі твої діти – і пани, і мужики. Мужик дає рекрута, мужик платить подать…»

– Ай-ай-ай, пане хазяїн! Бійтеся Бога, чи ж я можу писати до царя по-мужицьки? – скрикнув здивований жид.

– Пиши так, як кажу. Адже не дурно пишеш.

Мордко здвигнув плечима, осміхнувся сам до себе і взявся до писання, а Семен почав проказувати. Його думки, що зродились у серці, а зростали в голові, пливли вільно, як прозора течія в зелених берегах, і клались рядками на папері. Ще ніяка супліка в світі не була написана в такій щирій, нештучній формі, і, може, ні в одну не було вкладено такого незарного почуття, такої глибокої віри в свою правду, такої надії на перемогу над усім тої правди!

Лойова шабасівка стікала на ліхтар розтопленим лоєм, тріщала і чаділа чорним ґнотом, а Семен розжеврілими очима стежив за Мордком, що виводив на папері рядок за рядком, осміхаючись інколи непомітно над своєю роботою.

Скоро Семен заніс на пошту та послав своє «прошеніє» – йому легше стало на серці, немов він скинув якусь вагу з його. Тепер усе буде гаразд, тепер доля не за горами! Подякують колись йому за піклування. Не батьки, то діти подякують. Він буде старий, немощний, то любо буде чути, як звідусюди дякуватимуть йому: «Спасибі, діду, спасибі, що порятували». Гарно було Семенові, та він чекав ще кращого.

Минув місяць і другий, а з столиці відповіді щось не присилають. Та байдуже, незабаром мусять надіслати. Поминули й жнива. Семен спродав трохи хліба й заплатив пану Янковському п’ятдесят карбованців довгу. Романові ні з чого було виплатити хоч би й частини, і це трохи гризло Семена, бо вже брат натякав йому за довг.

Настала й осінь, а з столиці – нічичирк. «Що за диво? Чого там рахаються так довго? Та хіба ж там одна справа, там, мабуть, сила роботи!» – заспокоював себе Семен, хоч чув, що йому чогось мулько на серці. Так щось часом точить серце, мов червак… Через кого пришлють відповідь? Чи через пошту на Семена, чи через волость, чи через станового? Ця думка турбувала Семена; його серце починало голосніше калатати, скоро до вуха долітало теленькання дзвоника або коли він стрічався з соцьким. Семен частенько навідувався на пошту, розпитував, чи немає до його листа з столиці. Відповідь не